От тобі й хокей.
Чорт! Є в мене дурна звичка прокручувати отак у голові найгірший із можливих сценаріїв, хай навіть проблемка ледь замайорить на обрії. Ніби на відкуп вертихвістці-долі. Але по тому, ніби на противагу народжується й сценарій, як вирішити саму проблему. Це ж і зараз таке-от швидесенько зметикувалося.
Дмитро, новий водій шефа, вже гайнув до найближчого кіоску з іграшками. Хлопчисько, звісно, куди йому до досвідченого попередника Михайловича, але цяцьку якусь купити, думаю, зможе. Якщо Дмитро не схибить, то ніхто з малюків не залишиться ображеним, принаймні, не під час зйомки новинного сюжету, проплаченого до останньої секунди.
Звично влаштовуюсь так, аби мати змогу реально оцінювати «експозицію» і не потрапляти зайве на очі операторів. Нічогенька така собі історія. Мелодраматична. Голова дуже-дуже поважної в місті фірми перед Новим роком дарує багатодітній родині мікроавтобус. Щасливі посмішки на фоні дорогого, у прямому сенсі слова, подарунку. Добре, що сніг із неба не сипле, — техніці працювати буде легше.
Знімаємо.
Саме зараз матуся родини зі сльозами вдячності розповідає, як їм потрібна та автівка, як вона зверталася з проханням до міськадміністрації та в інші державні інстанції, але все даремно. Її не хотіли слухати, відкараскувалися наче від божевільної. Та, слава Богу, цей світ не без добрих людей… І так далі, і тому подібне.
Оператори з двох конкуруючих місцевих телеканалів, на диво злагоджено, беруть крупний план. А що, хіба не правда? Глядачів таке пробирає до самого нутра: симпатична й сором’язлива жіночка середніх років щиро говорить про важкі виверти долі-недолі. Вона належить до тих, що викликають беззастережну довіру, тобто така, як більшість наших незаможних жінок: занедбана зовнішність, сумні згаслі очі, кутики вуст завжди опущені, зморшки на чолі. От якби вона мала хоч трохи часу на себе, то вже, напевне, виглядала б хай і не красунею, але досить привабливою. Поруч — мовчазний високий чолов’яга. Татко. Глава сімейства себто. Кожне промовлене дружиною слово підтверджує активним киванням. Мати тримає за руки наймолодших — худеньку білявку, що тільки-но, либонь, навчилася ходити, та вертлявого дворічного хлопчину (викапаний циганчук). Добре, що ця дивна сімейна парочка хоч чорношкірого малюка не всиновила. Далеко не всім партнерам шефа сподобалася б аж така відверта демонстрація політкоректності. Хоча, якщо поміркувати, бажання звичайних, на перший погляд, людей усиновити-вдочерити сімох чужих дітлахів до своїх трьох власних, нормальним не назвеш. Сімох! Саме так! І зараз думають ще про восьме. Ох, коли і хто наплутав із документами?! Звідки взялося оте одинадцяте? Бо ж не вчора вони собі ще одненького звідкілясь притягли?!
Ух ти! На «знімальному майданчику» — безлад! Мале циганча вхитряється-таки висмикнути руку з маминої долоні й присмоктатися до операторів, радше, до їхньої техніки. Звісно, хіба малому доводилося раніше бачити такі цяцьки? Цікаво ж! Але дівча (приблизно семи років) перехоплює бешкетника, міцно бере за руку, щось шепоче на вушко, аби той не плутався під ногами. Молодець, дівчинко, варто буде тобі підсунути, коли вручатимуть, найсимпатичніший подарунок. Дітлахи широко посміхаються і зовсім не ніяковіють перед камерами. Певна річ, не вперше спілкуються із журналістами та благодійниками. Цікаво, що з них виросте при такому «вихованні»? Хоча…
Холера, якраз і не дуже цікаво, бо хіба то мій клопіт? Значно більше непокоїть шеф. У нього час розписаний посекундно, навіть для Іринки, спадкоємиці, не завжди знайдеться хоч півгодинки. І, по правді, річ не тільки у заклопотаності. Не вміє й не збирається він учитися любові. «Любов, нехай і до найріднішого, робить людину слабкою». То його кредо! Та недарма оповідають легенди про його майстерність тримати фасон. Он, стоїть, ласкаво посміхається, одне чи то навіть двійко малят гладить по голівках…
Останній із наявних подарунків шеф вручає дівчинці. Таке собі типове дівчисько із проблемної родини. Біологічні батьки, очевидно, алкаші або наркомани. Бліде личко, рідке волосся мишачого кольору, надто ранні прищі на лобі. Навряд чи їй живеться класно у сімейному дитбудинку. Очі без натяку на щасливі вогники. Таким всюди погано. Бо вони навіть зовнішньо приречені на знущання. Кожним півкроком, поглядом, півусміхом, наче вибачаються за те, що існують.