— Олежику, черкни, друже, там собі десь дані цієї Вірусі. Раптом знадобиться комашня для реклами чи для іміджевого заходу. Ну, тобто можна використати. Далеко дівка піде! Хм, може, ще й артисткою стане. Бачив, якими переляканими очима на неї матуся-квокуся дивилася? Чиста імпровізація з боку дрібноти. Хе, а імідж-відділ не дарма хліб їсть, — «пан Мстислав» (для «своїх», звісно, та й то не для всіх) задоволено хмикає. Потім усе ж стискує долоню. Як завжди — жорстко, без натяку на сумніви. Сентименти, то для хлюпиків.
Водій Дмитро кидає швидкий огудний погляд у дзеркало заднього виду. Ох-ох, які ніжності! Чи хлопець справді думав, що шеф повезе отакий простяцький пластиліновий «гостинець» своїй спадкоємиці? Та в ігровій кімнаті доньки шефа вже скоро ступити ніде буде — стільки там найвигадливіших іграшок. Куди там оцьому пластиліновому одороблу!?
Ху! Чого це я причепився до новенького? Може, тому, що й мені раптом здалося, ніби побачив в прогнозованій реакції шефа щось уже зовсім гидке. Холера! Непрофесійна реакція, одначе.
— Б… — Від поблажливого настрою шефа й сліду не залишилося. Він аж підстрибнув від несподіванки. Хто знає, навіщо було вставляти в пластилінову фігурку шматок дроту? А мо’, то вчителька в школі проінструктувала (типу — надійніше буде, як каркас, чи що), коли малі готували на уроці трудового навчання подарунки рідним.
Крапля крові, немов у жорстокій насмішці, розпливається зім’ятою пластиліновою квіткою. Пальці шефа також червоні.
Мовчки стискаю плече Дмитра: зупинись!
Цікаво, що думає хлоп’я, незворушно спостерігаючи, як я копирсаюся в аптечці? Якщо вирішить, що шеф — слабак, то це буде найбільшою помилкою в його житті, або й останньою. Мстислав Маврикійович далеко не тюхтій. Не раз брав участь у… вельми специфічних переговорах, на яких показувати слабкість варто тільки тоді, коли заздалегідь подбаєш про місце на кладовищі. А от зараз він боїться, по-справжньому наляканий. Звісно, не через кілька крапель власної крові. У кожного — своя фобія. На очах нашого шефа помер у страшних муках від зараження крові його рідний дядько. Тоді пан Мстислав був ще дошкільням. Якщо згадати про рівень медицини в глухих радянських селах у 50-х роках ХХ століття — то хіба це диво? Та шеф чомусь переконав себе, що такі муки колись можуть спіткати і його. Типу — це спадково.
В аптечці з антисептиків тільки йод. І той протермінований. Щось Михайлич, колишній водій шефа, зовсім розслабився був. Та звісно ж! Його пику всі даївці міста знають, бо ж він — водій такого цабе! Чи не тому і в аварію втрапив, вже, мабуть, думав, що Бог доріг також в ДАІ працює та його боїться. От і довелося нашвидкуруч «передавати» машину жовтодзьобику. А аптечка? Ага, хто там у неї буде зазирати, чи кому вона тре’… Аж, бачиш, знадобилася.
Тільки мить вагаюся, чи не звеліти Дмитру загальмувати біля найближчої аптеки. Та, якщо чесно, мені набридли такі шефові вибрики. Що там тієї подряпини? До чергового весілля шефа (четвертого, якщо рахувати стосунки із матір’ю його одиначки) загоїться. А мені не завадить зробити так, аби Дмитро відчував до мене глибоку вдячність. Бо коли що, то на ньому все окошиться, а не на хворому попереднику, котрий не подбав про аптечку. Зрештою, мені і без свіжого йоду вистачає клопоту! Он, Новий рік на носі. Аби ще у новорічну ніч не довелося кудись пхатися… Ех… Ж-и-т-т-я…
Руслана
Засніжений зимовий степ.
Навіть жовтавий місяць, що зараз уповні, здається, мерзне, бо щось дуже вже охоче кутається в шматки сірих хмар.
Самотня подорожня вперто переставляє ноги узбіччям порожнього шосе, інколи ковзаючись на тонкій льодяній скоринці. Це — я. До найближчого міста десь кілометрів п’ятнадцять. Крок, ще крок. Ох ти! Пощастило втриматися на ногах. Дивитися треба, куди ступаєш, роззяво! Ще крок… І вже до міста на той крок стає ближче. О, так-так. Бла-бла-бла. Розумниця, блін…
Ніч. Степ. Зима. Сніг. Місяць уповні. Класика жанру. Ну, хіба що не вистачає жалібно-злого вовчого виття, яке щомиті наближається до загубленої в полі людини. А, мо’, й срібного кинджалу в кишені мого чорного зимового пальта. Хоча ні, вовкулаки — то персонажі геть іншої історії. На щастя, тієї, де головна героїня — точно не я. У мене зброя є, та не кинджал, звісно, а газовий балончик. Дешевий, китайський. Хтозна, чи буде з нього якась користь, та ще й на морозі. Сподіваюся, що перевіряти не доведеться, бо ніч не звичайна, а новорічна. Більшість потенційних нападників, ґвалтівників, серійних убивць зараз святкують. Може, й у гучному товаристві. Ну в крайньому випадку сидять самотньо перед телевізором, перемикають безглуздо канали в телику, наливаються не так горілкою, як ненавистю до білого й небілого світу, якому посеред свят нема жодної справи до чиєїсь самоти.