Маг тихо, по-змовницьки звертається до Жульєна.
МАГ: Поговоріть із Президентом. Він обґрунтує будь-що, знайшовши переконливі аргументи, — словом, повний кретин.
ЖУЛЬЄН: Гей, Президенте, ходіть до нас! (Президент, прагнучи зберегти авторитет, змушений підсісти до решти.) Можливо, ви зможете нам допомогти. Ми намагаємося знайти відповідь на запитання: що відбувається після смерті?
Жульєн і Маг явно зловтішаються, кепкуючи із Президента.
ПРЕЗИДЕНТ: Вас що, не вчили в школі основам віри? Все з голови повилітало?
ЖУЛЬЄН: Атож, геть усе!
ПРЕЗИДЕНТ: Ви потрапите на небо — і там, нагорі, вас судитимуть за вашими вчинками. Це кожній дитині відомо. Принаймні моїм онукам точно!
ЖУЛЬЄН: І вам зовсім не страшно?
ПРЕЗИДЕНТ: Я до цього готовий!
ЖУЛЬЄН: У вас що, чисте сумління?
ПРЕЗИДЕНТ: Певна річ!
МАГ: Але ж оті ваші дрібні оборудки… Га, президенте Дельбек? Ви не боїтеся, що під час Суду...?
ПРЕЗИДЕНТ: А це ще треба довести, пане!
МАГ: Слухайте, де б не містився той ваш банк — у Швейцарії чи в Люксембургу, — я не думаю, що нагорі це матиме значення. Що скажете, га? Сорок років незаконних оборудок та підроблених рахунків?
ПРЕЗИДЕНТ: Пхе, дрібничка!
ЖУЛЬЄН (іронічно): Бачу, ви собі вже пробачили.
МАГ (також з іронією): Еге ж, пробачив.
ПРЕЗИДЕНТ (вказуючи на небо): Він мені точно пробачить.
МАГ: Неймовірно! Довгий час я вважав, що люди, звиклі до сповідей, виховують у собі сумління; натомість бачу, що для більшості сповідь — достоту блювання: звільняєш себе і дієш так само й далі.
Гучно дзеленчить дзвоник. Усі, крім Жульєна, схоплюються.
ЖУЛЬЄН: Що таке?
Доктор С. заходить, перетинає кімнату і помічає, що на невидимому табло миготить червона лампочка.
МАГ: Один із нас має піти.
ЖУЛЬЄН: Куди? Нагору чи вниз?
МАГ: Про це стає відомо лише останньої миті. У ліфті.
Доктор С. обертається до пожильців.
ДОКТОР С.: Залиште мене саму, будь ласка.
Усі полегшено зітхають. А дзвоник дзеленчить гучніше, нав'язливо і тривожно.
Останньої миті Доктор С. біля входу до коридору Ж затримує Марі.
ДОКТОР С.: Мадам Мартен, а ви можете залишитись.
Інші здивовано дивляться на Доктора С. Заходять убрані в біле помічники і мовчки повідомляють решті пожильців, що не варто баритися.
Доктор С. підходить до Марі, яка, хоч і тремтить трохи, все ж усміхається.
МАРІ: Моя черга, так?
ДОКТОР С.: Авжеж.
МАРІ: Сподіваюсь, ця новина — добра?
ДОКТОР С.: Я не маю права вам це казати.
МАРІ (тремтячи): Відсутність новин — уже добра новина.
ДОКТОР С.: Дозвольте провести вас до ліфта.
Вона бере Марі під руку і допомагає зайти до кабіни.
МАРІ: Звісно, в мене хворе серце, тож допомога мені не завадить. (Після паузи.) Хіба не дивно, що в мене таке втомлене серце? Це ж єдиний орган, яким я ніколи не користувалася!
ДОКТОР С.: Тоді вам немає чого боятися.
МАРІ: У моєму випадку, певно, краще казати не «втомлене», а «заіржавіле».
ДОКТОР С.: З Богом, мадам Мартен.
МАРІ: З Богом, Докторе! Хай вам тут добре ведеться.
Дверцята ліфта зачиняються. Пожильці визирають, аби побачити, що ж чекає на Марі.
За кілька секунд спалахує стрілка вгору. Ліфт піднімається… Дзвоник стихає.
Деякий час панує гнітюча тиша. На сцену по черзі виходять Маг, Президент і Жульєн — вони не відводять очей від ліфта.
Жульєн надто вражений, аби зронити хоч слово.
МАГ: Бідолашна жінка!
ПРЕЗИДЕНТ (стурбовано, Магові): Ви ж тут довше від усіх, скажіть: якщо день починається отак, то потім усіх відправляють нагору?
МАГ: Ні.
ПРЕЗИДЕНТ: І тим краще!
МАГ: Це все, що ви можете сказати?
ПРЕЗИДЕНТ (замислено): Можливо, коли день починається з пацієнта, що піднімається вгору, наступний спуститься вниз.
МАГ: Ви нагадали мені тітоньку Зое, яка щоранку смакувала некрологами у газеті. Щоразу, відшукавши знайоме ім'я, вона радісно вигукувала: «Диви! Ще один!» Так, начебто смерть когось із однолітків робила її більш живою.
ПРЕЗИДЕНТ (вдає, ніби не розуміє): Такі цікаві речі ви розповідаєте! Я думав те саме!
МАГ: Ви думаєте тільки про себе!
ПРЕЗИДЕНТ (знизує плечима): Певна річ. А про кого я маю думати?
МАГ (показує Жульєнові на Президента): Ось вам, дорогенький, людина, яка палко любить себе!