ЖУЛЬЄН: Даруйте?
ДОКТОР С.: А Президент Дельбек бачив мене чоловіком.
ЖУЛЬЄН (спантеличений): Цього мені точно ніколи не збагнути!
ДОКТОР С. (зі змовницькою усмішкою): Мені також. (Помовчавши.) Як і для вас, для мене смерть — не факт, а таємниця.
ЖУЛЬЄН: І все ж ви знаєте більше, ніж кажете. (Після паузи.) Якщо життя — дар, то хто нам його зробив?
ДОКТОР С.: А ви самі як гадаєте?
ЖУЛЬЄН: Я питаю про це у вас.
ДОКТОР С.: А я — у вас.
ЖУЛЬЄН (повільно): Бог? Чи, власне, самé життя?
ДОКТОР С.: Навіть відповіді на ці запитання матимуть знаки питання. Бог? Чи життя? Хіба це щось змінює? Хай там як, ваші борги нікуди не подінуться.
ЖУЛЬЄН: Борги?
ДОКТОР С.: Вам зробили дар. Треба вміти його прийняти.
ЖУЛЬЄН: Авжеж.
ДОКТОР С.: А потім плекати його.
ЖУЛЬЄН: Звісна річ.
ДОКТОР С.: А потім передати цей дар комусь — дітьми, вчинками, витворами мистецтва, коханням…
ЖУЛЬЄН: Певна річ. (Поринувши у думки.) І так до скону днів, поки дар не вичерпається і ми його не виправдаємо…
ДОКТОР С. (загадково): Можливо…
ЖУЛЬЄН: То вам невідомо, яка смерть на вигляд?
ДОКТОР С.: Найгірше, що може статися, — знайти відповідь на це запитання.
Лунає дзвоник.
ДОКТОР С.: Ваша черга, Жульєне.
З'являються помічники. Відчиняються дверцята ліфта. Жульєн сміливо заходить усередину.
ЖУЛЬЄН: Дивна річ. Навіть якщо зараз мені судилося померти, мені чомусь… затишно.
ДОКТОР С.: Це називається довірою.
ЖУЛЬЄН: Однак я знаю так само мало, як і раніше. Але лякає це мене менше, ніж раніше.
ДОКТОР С.: Довіра — це пломінець, який нічого не освітлює, натомість даруючи тепло.
Жульєн заходить до кабінки, аж раптом його охоплює тривога.
ЖУЛЬЄН: Докторе С., якщо Лора і я опинимось на землі, як ви гадаєте — ми ж упізнаємо одне одного?
ДОКТОР С.: Гадаю, що так. Щойно ви вийдете з ліфта, як одразу все забудете, проте на землі існує несвідома пам'ять про те, що відбувалось у минулому і поза межами Землі, — глибинна пам'ять, прихована на самому денці свідомості. Вона спалахує при першому ж погляді двох осіб і змушує їх упізнати одне одного. Це називається коханням із першого погляду.
Дверцята зачиняються.
Доктор С. і янголи спостерігають за стрілкою над ліфтом.
Проте стрілка спершу горить усе яскравіше, потім сліпучо спалахує — і готель ніби розчиняється в цьому світлі, й уже несила збагнути, чи помер Жульєн, а чи повернувся на землю…
Зрада Айнштайна
1
Кінець дня. Нью-Джерсі. Берег озера.
Сонечко запинає обрій мідяними відблисками, а на землі, поки там що, якийсь чоловік розкладає хліб, шинку та огірки — свою нехитру вечерю.
Це — волоцюга. Він у сандаліях, вбраний у пом'яту несвіжу одіж, його наплічник лежить у траві; чоловік вдивляється вдалечінь.
Ми не бачимо того, що він бачить і що дарує йому таку втіху.
Коли сцена, за якою він спостерігає, примушує волоцюгу обернутися праворуч, заходить Айнштайн.
Цього дня 1934 року Альбертові Айнштайну сповнилося п'ятдесят п'ять років.
Скуйовджене волосся, широчезна сорочка, лляні штани, черевики на босу ногу — у байдужому ставленні до одягу він може дати фору навіть волоцюзі. Весь мокрий, він сходить, обтрушуючись, зі своєї яхти на берег. Усміхнувшись волоцюзі, дістає зі спортивної торбинки рушник.
АЙНШТАЙН: Ну? Вам сподобалося?
ВОЛОЦЮГА: Ще б пак! Справжнє диво! Вишукана яхта, сліпучі відблиски від води, кілька потужних ривків уперед… я порахував — п'ять разів мені здавалося, що ви ось-ось перекинетесь!
АЙНШТАЙН: Дякую… зі мною нічого не сталося б.
ВОЛОЦЮГА: Як ви це робите?
АЙНШТАЙН: Роблю що? Вкладаю вітрило вздовж хвиль чи вирівнюю корпус яхти?
ВОЛОЦЮГА: Ви захоплюєтеся спортом, у якому почуваєтесь, мов слон у посудній крамниці. Якби я був таким незграбою у вітрильному спорті, як ви, то полишив би цю безнадійну справу…
АЙНШТАЙН: Але я вже впродовж багатьох років управляюсь у керуванні човном.
ВОЛОЦЮГА: Он як…
АЙНШТАЙН: Мені до вподоби спротив.
ВОЛОЦЮГА: Що ж, у такому разі, зроблено правильний вибір: на яхті ви завжди будете напоготові.
АЙНШТАЙН: Я розслабляюсь, коли розтинаю хвилі. Відчуваю те саме й під час гри на скрипці.