ВОЛОЦЮГА: Чорт забирай! (Він знову підскакує налякано і відступає.) То це справді ви?!
Айнштайн ствердно киває головою.
ВОЛОЦЮГА: Мені дуже шкода… А я ж глузував із вас, ніби з останнього дурня…
Айнштайн схиляє голову.
АЙНШТАЙН: Намніть мені вуха.
Волоцюга стенає плечима. Айнштайн ввічливо наполягає.
АЙНШТАЙН: Ну ж бо, будь ласка, намніть мені вуха! Адже маєте чим мені дорікнути.
ВОЛОЦЮГА (намагаючись змінити тему): Додому не збираєтесь?
АЙНШТАЙН: У мене достатньо часу.
ВОЛОЦЮГА: На вас ніхто не чекає?
АЙНШТАЙН: Чому ж… чекати є кому.
ВОЛОЦЮГА: Розумію… невдалий шлюб?
АЙНШТАЙН: Та ні, звичайнісінький шлюб… Уже другий. Мені до вподоби повторювати помилки. Справжня манія… До семи років я мав звичку неодмінно повторювати кожну сказану фразу. Ця дивна риса зосталася. Зосталася…
Волоцюга вагається, про щось міркує і раптом розлючено обертається до Айнштайна.
ВОЛОЦЮГА: Мене дратують ваші виступи проти військових, зброї та війн!
АЙНШТАЙН: Он воно що… Дорікаєте мені пацифізмом?
ВОЛОЦЮГА: Ви не маєте на це права! У вас блискучий розум — тож до ваших слів прислухáються. Як ви смієте заохочувати дезертирів, боягузів і тих, які ухиляються від служби?! Ганячи справжніх патріотів, ви аж ніяк не виявляєте інтелекту!
АЙНШТАЙН: Патріотизм — це вияв інфантилізму, дитяча хвороба.
ВОЛОЦЮГА: Ви знущаєтеся з військовиків, які захищають нас ціною життя!
АЙНШТАЙН: Особа, яка тішиться маршируванням у шерегах під жахливу музику, заслуговує моєї зневаги. Головний мозок вона отримала в користування помилково — такій особині стачило б і спинного мозку. Люди не повинні вбивати інших людей.
ВОЛОЦЮГА: На війні вбивають не заради вбивства, а щоб не загинути самому. Замість вас б'ється якийсь вояк!
АЙНШТАЙН: Але я думаю замість нього!
ВОЛОЦЮГА: Еге ж — один супроти всіх, одинаком, понад оцим грішним світом!
АЙНШТАЙН (зненацька починає бекати): Бе-е-е… бе-е-е… бе-е-е…
ВОЛОЦЮГА (приголомшено): Що ви робите?!
АЙНШТАЙН: Аби потрапити до товариства баранів, треба й самому стати бараном. Бе-е-е… бе-е-е… бе-е-е…
ВОЛОЦЮГА: Але ж солдати — герої!
АЙНШТАЙН: Героїзм за наказом? Героїзм під примусом? Це ж комедія, фарс!
Волоцюга, не тямлячи себе від люті, скрикує:
ВОЛОЦЮГА: Едді, мій син! Він загинув на війні!
Айнштайн, вражений, стихає.
ВОЛОЦЮГА: Вибухом його розірвало на шмаття… Він мав двадцять один рік. Це сталось у 1918-му… наприкінці війни… коли багато хто вже повернувся… Цей дурень мав звичку запізнюватись…
АЙНШТАЙН (щиро): Співчуваю.
ВОЛОЦЮГА: Ти, містере Айнштайне, співчуваєш?! Це слово вживають, аби захиститися від порожнечі. Воно подібне до хреста на військовому цвинтарі, до маленького хреста, поставленого над глибочезною ямою. Він співчуває! (Гнівно обертається до Айнштай-на.) Я любив свого Едді. Любив понад усе. Поки не схилився над колисочкою, де він лежав, я не знав любові — а малюк навчив мене її… Мій хлопчик був справжнім американцем. Мій син був героєм.
АЙНШТАЙН: Не сумніваюся. Ні на мить не сумніваюся.
ВОЛОЦЮГА (ніби одержавши перемогу): Ага!
АЙНШТАЙН: Інших дітей маєте?
Волоцюга хнюпиться.
ВОЛОЦЮГА: За рік після того, як я лишив синочка на цвинтарі, хазяїн викинув мене на вулицю. Я лютував, я горлав — і зрештою подався у дробарі вугілля. Пережив агресивну депресію. Мало не кидався на людей.
АЙНШТАЙН: Ви дорікали їм за те, що вони живі…
ВОЛОЦЮГА: А потім я пив…
АЙНШТАЙН: Проклинали й себе за те, що вижили…
ВОЛОЦЮГА: І все: ні снаги до життя, ні роботи, ні грошей. Зрештою, втекла і дружина, тож я пішов собі куди очі вели… Коли немає родини — навіщо над головою дах? Навіщо турбуватися про платню? Знаєте, містере, кризи я й не помітив… Якби був прив'язаний до робочого місця, занурений у кредити — точно згинув би у двадцять дев'ятому! Замість цього я перетнув Каліфорнію — йшов і дивився за обрій, засинав і милувався зірками. Щоб знайти їдло, доводиться пововтузитись, авжеж, — але я гострю ножі. Завжди знайдеться якесь тупе лезо — а я поможу його наточити… До речі, якщо у вас є… Певно, що ні! Звідки ж ножі у пацифіста?!
АЙНШТАЙН: А чим, по-вашому, я користуюсь на кухні? Нігтями? Принесу вам свої ножі.
ВОЛОЦЮГА: То ви ще й не вегетаріанець?!
АЙНШТАЙН: Ні, але стану.
ВОЛОЦЮГА: Досить сумно це чути…
У 1929 році почалася Велика депресія.