Волоцюга явно засмутився. Айнштайн повертається до попередньої теми.
АЙНШТАЙН: У вашому випадку, як і в моєму, найкраще змалювати війну можна лише за допомогою сліз. Я не хочу, аби точилися війни.
ВОЛОЦЮГА (бурмоче): Ач, оригінал…
АЙНШТАЙН (розлючено і вперто): Я не хочу, аби точилися війни!
ВОЛОЦЮГА: Яке дитя… Рочків шести… Ні, шести з половиною… Яка небачена наївність! Просто тобі ціле озеро свяченої води…
АЙНШТАЙН: Ви що, так полюбляєте війни?
ВОЛОЦЮГА: Питати, чи полюбляю я війну, ще дурніше, ніж питати, чи полюбляю я смерть. Я, містере, Нобелівських премій не отримував — ні за ножики, ні за мандри, — тож на дурнуваті запитання не відповідатиму! Війна прийде — хочемо ми того чи ні. Так само, як і смерть.
АЙНШТАЙН: А ось і ні! Війна — не єдиний спосіб вирішення конфліктів. Я віддаю перевагу переговорам і шляхетному намовлянню. На жаль, виховання народів століттями доручали військовим. Хіба ні? Розгорніть підручники історії: вони звеличують край, королівство, націю; вони вкривають шаною страте-гів-імператорів і тактиків-генералів — цих чудовиськ, що залишають за собою гори трупів. Їхні перемоги оспівують, хоча кожна така звитяга — поразка для людства. Ваш син скорився державній волі. Але задля чого існує держава? Її головна мета — захистити людину, дати їй можливість реалізуватись у ремеслі, мистецтві або родині. Держава має служити нам, ми не мусимо ставати її рабами. Найвищою цінністю має бути людська особистість, а людське життя повинне вважатися священним і недоторканним. На мою думку, держава, примушуючи нас проходити військовий вишкіл, ставить себе поза законом, а силуючи вбивати інших людей, виходить за рамки моралі. Держава не виконує своєї головної мети. Як і ви, я не хочу війни. Бути пацифістом означає пропагувати злагоду, збурювати революцію духу!
ВОЛОЦЮГА: Це ж як?
АЙНШТАЙН: Передусім слід позбутися націоналістичного почуття — так званої любові до своїх, що вбиває у ненависті до решти. По-друге, варто заохочувати молодь відмовлятися від військової служби — хіба не краще використовувати цей час і кошти на навчання юних мізків повазі до життя? По-третє, слід зупинити промисловців, які приховано підтримують націоналізм. Тут я пропоную не панькатися — покласти край війні, повністю роззброївшись! Держави мусять відмовитися від незалежності та передати Лізі Націй свої військові потуги; у разі конфлікту держави постануть перед Міжнародним судом. Наше майбутнє — в руках світового уряду. Тільки так людство буде таким, як забажаємо ми, і одного чудового — але, напевно, далекого — дня війна зникне, і навіть це слово нас не лякатиме, хіба що нагадуватиме про незбагненне шаленство предків.
Замовкає, збуджений, сповнений завзяття, готовий мовити далі. Волоцюга дивиться на нього ошелешено.
ВОЛОЦЮГА: Ач, який промовець! Тепер я розумію, нащо мучите себе спортом: у вашій голові таке кипіння, що треба час від часу випускати пар…
АЙНШТАЙН: Я вас переконав?
ВОЛОЦЮГА: Бачте, я сподівався нам'яти вам вуха, а натомість це ви розтопили мені мозок.
АЙНШТАЙН: То як — переконав чи ні?
ВОЛОЦЮГА (змінює тон, тремтячим голосом): Отже, насміхаючись із мого синочка, ви відкидаєте пацифізм?
АЙНШТАЙН: Навпаки! Я волів би, аби ваш син помер не на полі битви. Я волів би, щоб він лишився з нами, щоб ви пишалися його досягненнями. Я волів би, аби найкраще, що мав — юність, силу та розум, — ваш син віддав би чомусь більш гідному, ніж війна. Я волів би, щоб ваш син став героєм за життя, а не посмертно.
ВОЛОЦЮГА (почервонівши): Я… я дякую вам за те, що пояснили свою позицію…
АЙНШТАЙН: Отже, я вас переконав?
ВОЛОЦЮГА: Аж ніяк.
Обидва усміхаються, обмінюючись змовницькими поглядами.
Айнштайн підводиться, збираючись іти.
АЙНШТАЙН: Слухайте, котра година?
ВОЛОЦЮГА: Шоста вечора.
АЙНШТАЙН: О п'ятій я мав зустріч… Що ж, певно, треба вже йти. (До волоцюги.) То як, до зустрічі?
ВОЛОЦЮГА: Що ж — чом би й ні? (Робить широкий жест рукою.) Ви знаєте, де мене знайти. (Здивовано.) Дивно — ви не справили на мене аж такого враження.
АЙНШТАЙН: І це чудово — адже я також не вражений.
Айнштайн виходить.
Волоцюга залишається, вочевидь чимось занепокоєний.
За мить заходить чоловік із кам'яним виразом на обличчі, у бездоганному вбранні. Він підходить до волоцюги.
О'НІЛ: Що він вам сказав?
Волоцюга обертається, бачить чоловіка, дивиться на нього зневажливо і, аби додати хоч трохи ввічливості, кидає: