МАГ: А я — маг Раджапур.
ЖУЛЬЄН: Даруйте, вас це, певно, здивує, але мені незрозуміло, що я тут роблю. Не пригадую, щоб резервував номер у цьому готелі, а проте — щойно я увійшов, як моє ім'я було вже занотоване в журналі. Хто тут головний? І що це взагалі за місце?
МАГ: Що ви маєте на увазі під «місцем»?
ЖУЛЬЄН: Як називається місто? Яке тут проходить шосе?
МАГ: Гадки не маю!
ЖУЛЬЄН: Тобто як? Ви тут теж новенький?
МАГ: О ні, що ви! Я — найдавніший пожилець у цьому готелі. Живу тут уже півроку.
ЖУЛЬЄН: Даруйте, але від ранку я досить збентежений, тож мені важко розуміти, що кажуть інші. Як називається цей готель?
Пожильці мовчать. Жульєн дивиться по черзі на кожного з них. Вони німують. Жульєн знову тре собі чоло. Марі кладе руку йому на плече.
МАРІ: Ви потрапили до аварії?
ЖУЛЬЄН: Так… або ні… (Напружено намагається пригадати.) Не знаю. Так, я справді був на якомусь шосе, була ніч. Хоч я й щедро приливав вином вечерю, все ж упевнено керував автівкою — «Пародео-С6», остання модель. Чули?
МАГ: Я розрізняю лише два види автівок: ті, в яких на даху є позначка «Таксі», та решта інших.
ЖУЛЬЄН: Авжеж, я гнав, проте точно пам'ятаю, що вів упевнено! Я повертався додому…
МАРІ: На вас хтось чекав?
ЖУЛЬЄН (похнюпившись): Ні…
МАРІ: Шкода. Завжди хтось має чекати… це — єдиний спосіб уникнути катастрофи.
ЖУЛЬЄН (ображено): Не було ніякої катастрофи!
Усі дивляться на нього співчутливо і скептично водночас.
ЖУЛЬЄН (протестує): Аварії не було! Не було!
Усі мовчать. Жульєн сідає.
ЖУЛЬЄН: Я мав зрозуміти, що сплю, коли заїхав перепочити до цього мотелю.
МАГ: До «мотелю»?! Але ж ви й дивак! Тільки послухайте! До «мотелю»!
Марі і Маг не можуть втриматися від сміху. Президент величезним зусиллям приєднується до їхніх веселощів.
Раптом вітальнею проходить служка в білому. Зупинившись на мить, він дивиться на пожильців і лагідно усміхається.
Гигикання миттю стихає.
МАРІ (присоромлено): Так, Еммануїле, ви маєте рацію: кепкувати неввічливо.
ПРЕЗИДЕНТ (подивовано): А ви, бачу, його кличете Еммануїлом?
Служка виходить.
ЖУЛЬЄН: То ви можете мені допомогти?
МАГ (Жульєнові): Повірте моєму досвіду, юначе: збагнути, де ви, можна лише одним способом — запитати в кожного з нас, що він робив перед тим, як потрапити сюди.
Марі схвально киває. Президент, трохи повагавшись, теж.
ПРЕЗИДЕНТ: Якщо це вам справді допоможе…
ЖУЛЬЄН: Але ж це абсурд!
МАГ: І все ж іншого способу не існує…
МАРІ: Його правда. (Жульєнові:) Запитайте мене! (Жульєн не реагує.) Та питайте ж мене, трясця! (Жуль-єн спантеличено кривиться, але Марі тлумачить це як згоду.) Ну ось, ви всі бачили — він мене запитав! (Радісно зітхає і починає свою оповідку.) Марі — саме так мене назвали батьки. До біса чудова думка! Цілісіньке життя я підтирала і витирала. Підтирала і витирала! Батьки ніби ще тоді знали, що губка, віник і ганчірка — єдиний для мене шлях. От і начепили мені на чоло це ім'я — Марі! Татко наймався працювати в селі — красе-нем був: такий темний увесь і волохатий. Зранку поголиться — а вдень уже відросло. Знаєте, що це означає, ні? Усе це волосся, що так і пре, — це чоловіча сила, тобто всередині забагато сперми, і чоловіку весь час кортить їбатися. Мама щовесни приводила нам братика чи сестричку. Менших за мене було аж дванадцять! Тож я мала весь час купу роботи — бідна матуся занадто втомлювалась. На щастя, тринадцятий — Паскалі-то — прийшов на світ не дуже здоровим: личком був подібний до соняха і весь час куняв, байдужий до всього. Батьки всім казали, що бідолашне гепнулося з воза із буряками. Після цього таточко став одягати резинку. Я оце думаю, що матуся навмисне пошкодила собі ро-жачку…
ПРЕЗИДЕНТ (перелякано): Ближче до справи, будь ласка, ближче до справи…
МАРІ: Ближче, ніж є, вже не буде! Ви ж ніколи не даєте мені поговорити — тож тепер мене не зупинити!.. Я, отже, махала шматою з рання до смерку, і хвили-ночки не маючи на дурні мрії; тож, коли мені виповнилось вісімнадцять, першому ж хлопові, який ледве торкнувся моїх трусиків на танцях, я дозволила укласти себе в його благенькій кімнатці — отак і залишила батьківську хату, перебравшись до нього разом із малою. Я обрала його, бо він скидався на татка — ну, був так само волохатий; але ж татусь хоча б працював, а мій… о, мій — він не був ні до чого здатний, єдине, що він мав, — це волохате тіло… Ледарюга — страшенний! І знову було те саме: я працювала прибиральницею, аби прогодувати спочатку його, а потім іще двох — еге ж, у мене аж дві доньки, це діло я вмію! А натомість — хоч би спасибі! Ні пестощів, ні любощів — ні, на це в нього теж бракувало духу! Але ж трохи псячих ласок, хай навіть на скору руку, — лише це дозволяє нам, жінкам, відчути себе самицями!