АЙНШТАЙН: А так уже не бачу.
О'НІЛ: Чудово… тоді я залишуся так…
Стенувши плечима, Айнштайн обертається до Волоцюги.
АЙНШТАЙН: Трумен спричинився до наймасовішої бійні в історії людства і хизується цим. Свято! Фанфари! Тріумф! Годує нас дешевими рецептами: «Ми створили сотні робочих місць», «Ми витратили мінімум коштів на максимальний результат», «Ми — найсиль-ніші!».
О'Ніл не стримується і вигукує.
О'НІЛ: Еге-гей! За Хіросіму!
Розлючений Айнштайн обертається до нього.
АЙНШТАЙН: Будь ласка, пане, поводьтеся пристойно.
О'НІЛ (п'янючий, ховається за своїми долонями): А ви мене не бачите!
АЙНШТАЙН: Але чую! Бомбу кинули на середнє за розмірами місто населенням приблизно триста тисяч осіб. Ті, хто загинув не одразу, сконають найближчими днями — або від ран, або від опромінення, або від пожеж, спричинених досі небаченим жаром.
О'Ніл прибирає руки від обличчя і усміхається Ай-нштайнові, який із гіркотою веде далі.
АЙНШТАЙН: Триста тисяч чоловіків, жінок і дітей. Триста тисяч невинних. Триста тисяч цивільних.
О'НІЛ: Заждіть! Хвилинку! (Ледве тримається на ногах.) Триста тисяч японців!
АЙНШТАЙН: І що?
О'НІЛ: О! По-перше, японці — наші вороги. По-друге, японці… це японці!
Айнштайн, намагаючись стримати лють, вирішує ближче познайомитися зі співрозмовником і наближається до О'Ніла, не відводячи від нього примружених очей.
АЙНШТАЙН: Знаєте, ваші міркування надто складні для мене, шановний… шановний…?
О'НІЛ: Айнштайн.
АЙНШТАЙН: Ні, Айнштайн — це я. А вас як звати?
О'НІЛ: О, мене! О'Ніл. Патрік О'Ніл.
АЙНШТАЙН: О'Ніл… Чудове прізвище! Таке... американське! Хотів би я бути О'Нілом. Альберт О'Ніл… непогано, правда ж?
О'НІЛ (зворушено): Дякую…
АЙНШТАЙН: Тож, містере О'Ніл, пропоную розвинути вашу думку. Коли ви кажете, що японці — то просто японці, то чи не маєте ви на увазі, що американець важить більше, ніж японець?
О'НІЛ: Звісна річ!
АЙНШТАЙН: Дозвольте… мені кортить щонайглибше збагнути ваші шляхетні міркування: якби подібна бомба мала впасти тут, у Сполучених Штатах, то якого кварталу вам було б менше шкода: чорного чи білого?
О'НІЛ (так, ніби йдеться про щось очевидне): Чорного, звісна річ!
АЙНШТАЙН: Авжеж… розумію… бо біла людина важить більше, ніж чорна. (О'Ніл ствердно хитає головою.) Тоді дозвольте ще одне запитання: хто важить більше — японець чи чорний американець?
О'Ніл мовчить, замислившись.
АЙНШТАЙН: Еге ж, тут швидко не відповіси. Щойно з'являється розуміння, буцімто люди в чомусь нерівні, відразу наштовхуєшся на тонкощі, не зрозумілі недорозвиненому інтелектові. То як, містере О'Ніл? Японець? Чи все ж таки чорний американець?
О'НІЛ (скривившись): Чорний американець важить більше.
АЙНШТАЙН: О, я радий чути ваше зізнання!.. Таке типове для розвиненого інтелекту… Отже, чи можемо ми дійти висновку, що один білий американець важить чотирьох чорних американців, а один чорний американець важить… скажімо, восьми японців?
О'Ніл робить жест, який показує, що цифра має бути значно більшою.
АЙНШТАЙН: Шістнадцяти японців?
О'Ніл роздратовано показує, що треба збільшити кількість.
АЙНШТАЙН: Тридцяти двох? Шістдесяти шести? Ста дванадцяти? Атож, ви маєте рацію: ста дванадцяти японців!
О'Ніл із захватом звертається до Волоцюги:
О'НІЛ: А він справді геній!.. Такий розумник. (До Айнштайна.) Хочу вам дещо сказати, пане Найн… Найнштайн… ви — не «червоний», чуєте? Ні! Ніякий ви не «червоний»! Я до них донесу… туди, нагору… їм, там, нагорі…
Волоцюга втручається, аби не дати О'Нілові бовкнути зайве.
ВОЛОЦЮГА: Ну годі вже, годі! Докторові Айнштай-ну ніколи тут із вами теревені правити!
О'НІЛ: О, він знає свою справу…
Айнштайн цідить крізь зуби:
АЙНШТАЙН: Будь ласка, хай він замовкне…
Волоцюга хапає О'Ніла і намагається відтягнути.
ВОЛОЦЮГА: Ходімо до авта, гаразд?
О'НІЛ: Гаразд… (Благальним тоном.) У мене ще кілька слів до цього пана…
ВОЛОЦЮГА: В жодному разі!
О'НІЛ: Це дуже важливо…
ВОЛОЦЮГА: Важливо?
О'НІЛ: Я хочу подякувати йому.
ВОЛОЦЮГА: Подякувати?
О'Ніл, підтримуваний Волоцюгою, зупиняється перед Айнштайном і, похитуючись, бурмоче:
О'НІЛ: Дякую, пане Айнштайне, дякую вам за бомбу!