ПРЕЗИДЕНТ: Та переходьте ж до справи!
МАРІ: Кажу ж вам — інакше не вмію! ПРЕЗИДЕНТ: Нас цікавить кінець, а не початок.
МАРІ: Про моє життя мало що можна розповісти, тож коли вже я розповідаю, то кажу про все, і якщо вам не подобається — не варто було й питати! Отже, одного дня він подався собі по тютюн і не повернувся. Зрештою, було це не так уже й погано, однак вродливішою від цього я не стала… Хай там як, а донечки виросли. Не знаю, в кого вони — певно, у свого дідуся: такі непосидючі, чоловіків міняли швидше, ніж трусики. Господи, скільки ж я доклала зусиль, аби прилаштувати їх і спинити цю гонитву за товстими сардельками! Місяць тому я достроково вийшла на пенсію… Усе життя я заспокоювала себе: останньому господареві останнього дня я скажу — та пішов ти! Проте одного дня замість цього, відклавши вбік віники і совки, я відчула тривожну тяжкість у тілі, задуху — і просто посеред чужої вітальні загриміла догори ногами на підлогу! О, в лікарні до мене так мило ставилися! Часом я й забувала, що я у лікарні. Так чисто! Все було таке біле-білісіньке — а це ж не я чистила й терла це все! Мені готували смачні страви, мені всміхалися хлопці!.. Гадаю, в лікарні минули найкращі дні мого життя. Лікарі сказали, що в мене надто втомлене, надто спрацьоване серце — занадто втомлене для мого віку. І направили до будинку відпочинку. А коли я увійшла туди — до старовинного замку Ля Ферроньєр, розташованого посеред парку і повного людей, що піклувалися про мене і ставились уважно, мов до пані, — то відразу відчула себе справжнісінькою принцесою! Навіть садівник щоранку приносив мені до кімнати троянду і кланявся так, що аж зад до неба стирчав, а я шарілася! Уявляєте? Вчора я спускалась парадними сходами і, спершись на поруччя, подумала, що тут мені нарешті справді добре і що тепер я зможу обміркувати все те, про що не мала часу подумати: про життя, смерть і Бога — ну, про всі такі речі! І раптом відчула, як розплющуються очі, очищуються легені, ніби починається нове життя — все вібрувало навколо мене, я почула подих речей і сказала собі: «Певно, таке воно — щастя!». І — гуп!
ЖУЛЬЄН: Гуп?
МАРІ: Мене вдарив грець, себто розбив параліч… ЖУЛЬЄН: А потім?
МАРІ: Відтоді я тут.
ЖУЛЬЄН: То це шпиталь? Це не готель?
МАГ: Чекайте! Мій дорогий Президенте, тепер черга за вами.
ПРЕЗИДЕНТ: Я впораюся швидко. Мій останній спогад — перед тим, як потрапити сюди… Я виходив зі свого будинку, як і щоранку, рівно о восьмій. Штовхнув хвіртку, аж раптом помітив, що хідником мчить велосипедист. Хлопчисько, звісна річ. До керма він почепив дурнуватий дзвоник. Я подумав: «Цей недоумок мусить зупинитися — він не має права так гнати по тротуару!» Тож я зробив два кроки — аж мене раптом підкинуло, жбурнуло об лавку, і я відчув, як моя голова боляче вдарилась об кам'яний край. Ось і все.
МАГ: Він виїхав із лівого боку?
ПРЕЗИДЕНТ: Ну звісно ж!
МАГ: Тож ви — жертва дорожнього руху.
ПРЕЗИДЕНТ: Я завжди поважав усі закони. Це отому телепневі з педалями було байдуже до правил.
ЖУЛЬЄН (Магові): Ну, а ви?
МАГ: А в мене — діабетична кома.
ЖУЛЬЄН: І де ж лікарі? Де медсестри? Чому наші кімнати не мають спеціального обладнання?
МАГ: Бо ми не у шпиталі.
ЖУЛЬЄН: Он як! То ми не в реанімації?
ПРЕЗИДЕНТ: Ні.
МАГ: Напружте свій мозок.
МАРІ: У якому коридорі вас поселили? В чи Ж?
ЖУЛЬЄН: У цьому ось.
МАГ: У коридорі В? Тоді аварії не було!
ЖУЛЬЄН: Та звісно ж — не було! Хіба я вам не це казав? (Збентежено.) А чому — коридор В? Що це означає? Чому саме ці літери — Ж і В?
МАГ: З вами, без сумніву, зустрінеться Доктор С. …
ЖУЛЬЄН: О! Спочатку ви кажете, що ми не в лікарні, а потім виникає якийсь доктор!
МАРІ: Не якийсь, а С. … Доктор С. …
ЖУЛЬЄН: Я хочу його бачити негайно!
ПРЕЗИДЕНТ: Дорогенький, отак запросто побачитися з Доктором С. неможливо.
МАГ: Достатньо лише захотіти побачення — і цього не буде.
МАРІ: А ви впевнені, що не навмисне скерували авто на платан?
ЖУЛЬЄН: Платан? Який ще платан?! Ви про що?!
МАГ: Та годі вже вам! Невже ви не розумієте — після всього, що ми вам розповіли? Кома… Серцевий напад… Дорожня пригода… Хіба ви не бачите зв'язку між нашими останніми спогадами?