ВОЛОЦЮГА: Пане Айнштайне… гей, пане Айнштай-не…
Заходить О'Ніл. Він стурбовано спостерігає за ними. Помітивши О'Ніла, Волоцюга тикає в нього пальцем.
ВОЛОЦЮГА: Гей ти, щуре! Чого стовбичиш? За лікарем, швидко!
О'Ніл підходить і бачить, що Айнштайнові справді зле.
О'НІЛ: Говоріть із ним! Не дайте йому сконати! А я піду по допомогу.
Він вибігає.
Волоцюга, поклавши вченого собі на коліна, дає йому легких ляпасів — і, зрештою, Айнштайн приходить до тями.
ВОЛОЦЮГА: Нарешті… Докторе Айнштайне… Гаразд… Послухайте мене… Зараз прибуде «швидка», лікарі. Чуєте… слухайте мене. (Намагається знайти тему, яка могла би привернути увагу Айнштайна.) Мене завжди цікавило — чи любите ви Америку?
Знесилений Айнштайн тихо відповідає, мов слухняна дитина.
АЙНШТАЙН: Авжеж…
ВОЛОЦЮГА: А чому?
АЙНШТАЙН: Бо у мене в Америці є один друг.
ВОЛОЦЮГА: Справді? І на кого він схожий?
АЙНШТАЙН: У нього велика борода, як у мого дідуся, та кучма, мов у індіанця.
Вони ніжно перезираються.
ВОЛОЦЮГА: А що ще, крім незвичної зовнішності, вам у мені до вподоби?
АЙНШТАЙН: Мені зазвичай складно дається любов до людей. З вами — значно простіше.
ВОЛОЦЮГА: Але чому?
АЙНШТАЙН: Оскільки у нас на все різні погляди, то нам завжди є що одне одному сказати. (Вони сміються.) Здебільшого цілі, що їх ставлять перед собою люди — мізерні: гроші, влада, розкоші, слава… Але це не стосується вас.
ВОЛОЦЮГА: Я — вільна людина.
АЙНШТАЙН: Аж ніяк! Ви зачинились у своїх спогадах, присвятивши себе втраченому синові. Заради нього віддалилися від друзів, від суспільства, відмовилися від норм — від усього, з чим мали справу раніше. Що ж, воістину монументальна, видовищна жалоба! Я глибоко зворушений. Поруч із вами я почуваюся нікчемою!
ВОЛОЦЮГА: Та годі вам! Що ви таке кажете! Ви ж — неймовірна людина!
АЙНШТАЙН: Неймовірна? Це як подивитися… Під машкарою славетного вченого приховуються жалюгідний батько і знесилений чоловік. Я не виправдав їхніх сподівань, я… (З болем у голосі.) У двох моїх діток — генетичні захворювання, одне померло, інше — в притулку. А втім, у мене ж є чудовий син — Ганс-Альберт!
Він викладає гідравліку в Берклі … Однак я бачу його не частіше, ніж решту своїх колег… Боюся, що мозок у мене значно більший за серце.
ВОЛОЦЮГА: Неправда, ви ж так любите людство!
АЙНШТАЙН: Людство, яке я так люблю — вигадане… Та й чи люблю я його? (Після паузи.) Еге ж, я надто сильно люблю всіх людей — але чи люблю я когось конкретного?
Раптом починає голосно сопіти і клацати зубами.
ВОЛОЦЮГА: Що трапилося?!
АЙНШТАЙН: Мені зле, друже мій… Дуже зле. У моїй голові завжди оберталося безліч цифр, але зараз їх побільшало: я обраховую кількість своїх жертв. Їх — сотні тисяч. Завтра рахунок піде на мільйони. Післязавтра — на мільярди… Ці цифри відрізняються від решти, від них тхне трупом, гниттям, каліцтвом. Відчуваєте сморід? Це вітер несе з Хіросіми… Щоночі цей дух перетинає Тихий океан. Мегатонни частинок, вітер, який несе депресію, гаряче повітря… Дихання Хіросіми обпікає землю. Я відчуваю його на своєму плечі, він будить мене щоранку — і щоранку я зазираю в безодню. Щоранку я бачу небо, вкрите саваном кіптю…
Айнштайнові знову стає зле, він непритомніє. Волоцюга підхоплюється налякано.
ВОЛОЦЮГА: Гей, докторе!.. Докторе!.. Допоможіть! Допоможіть! Хтось! Будь ласка, допоможіть!
8
У мороці, крізь якій ледь-ледь прозирає місяць у повні, Волоцюга й О'Ніл стоять один навпроти одного.
О'Ніл — у пальті, рукавичках, шалику — вже ніби збирається йти. А Волоцюга намагається за надмірним збудженням приховати справжні почуття.
ВОЛОЦЮГА: Кажу ж вам — він прийде до мене!
О'НІЛ: Не прийде.
ВОЛОЦЮГА: Він обіцяв! Він сказав: наступної неділі, у повні місяця. Він ніколи мене не підводив.
О'НІЛ: Про це годі й казати! Він не залишає свого помешкання. Він у вкрай кепському стані.
ВОЛОЦЮГА: Я вам не вірю!
Хоча Волоцюзі добре відомо про недугу Айнштайна, він відмовляється у це вірити.
О'Ніл із відстороненим виразом на обличчі простягає йому візитівку.
О'НІЛ: Якщо дізнаєтеся, як у нього справи, наберіть оцей номер.
Волоцюга відмовляється від візитівки.
ВОЛОЦЮГА: У нього просто нежить, але ви — ви його вже ховаєте!