ВОЛОЦЮГА: Та досить уже цих знущань над собою!
АЙНШТАЙН: Я — втілення трагедії, трагедії добрих намірів! А втім, мене тішить одне: дуже скоро я приєднаюся до… цурпалків, пилу, праху. Яке полегшення…
ВОЛОЦЮГА: Та годі вже!
АЙНШТАЙН: Чи варто опиратися невідворотному? Є два види смертельно хворих — бунтарі та смиренники; перші видають останній зойк, другі зітхають востаннє. Щодо мене, то я зітхатиму… (Після паузи.) Мені вас бракуватиме.
ВОЛОЦЮГА: А мені вас.
АЙНШТАЙН: Хіба це не прекрасно?
ВОЛОЦЮГА: Ні, це жахливо!
АЙНШТАЙН: Зовсім ні, адже цей потяг стане вінцем нашої дружби! (Після паузи.) Коли втрачаємо когось із близьких, плакати треба не з горя, а з радощів. Аніж шкодувати по комусь, кого вже немає, краще тішитися тим, що залишилося.
Здаля чути жіночий голос.
ГОЛОС ГЕЛЕН ДЬЮКАС: Докторе Айнштайне!
АЙНШТАЙН (кричить): Іду! (До Волоцюги.) Бачте, вже маю йти… Котра година?
ВОЛОЦЮГА: Не поспішайте. Ви спізнювались у цьому світі — гадаю, можете припізнитись і до іншого.
Дивляться одне на одного.
АЙНШТАЙН: І все ж я мушу повертатися — на мене чекає стос листів, а ще маю підписати Заклик до миру, складений Бертраном Расселом. Такий собі британець…
ВОЛОЦЮГА: Що?! Ви збираєтеся працювати?!
АЙНШТАЙН: Життя — це мов ровер: якщо не хочеш упасти — крути педалі.
ВОЛОЦЮГА: І все ж вам варто було би відпочити.
АЙНШТАЙН: Зізнаюся чесно, друже: я був дуже щасливою людиною. Атож! Не знаю, як це мені поталанило серед усіх цих інтелектуальних баталій, під зливою образ і погроз, упродовж двох світових війн і двох шлюбів — проте це факт, дивовижна і радісна дійсність: я знав щастя. Велике щастя!
Айнштайн знехотя підводиться і поволі йде геть.
АЙНШТАЙН: Прощавайте.
ВОЛОЦЮГА: Докторе Айнштайне, коли вас не буде поруч, я дуже страждатиму!
АЙНШТАЙН: Але я буду поруч.
ВОЛОЦЮГА: Даруйте?
АЙНШТАЙН: Час від часу дивіться на небо. Я буду там.
ВОЛОЦЮГА: Де саме?
АЙНШТАЙН: У порожнечі. Поміж зірок. Ота вся безмежна пустка — то я. Не хвилюйтесь, я подам вам знак.
Удалині чути наполегливий голос.
ГОЛОС ГЕЛЕН ДЬЮКАС: Докторе Айнштайне! Докторе Айнштайне!
АЙНШТАЙН: Вже йду! (Обертається до Волоцюги.) Життя, вочевидь, не має жодного сенсу. Та хіба можна змиритися з тим, що сенсу немає? (Показує на небо.) До зустрічі, друже мій…
Прощаються, і Айнштайн виходить.
Волоцюга сідає і підводить голову до неба.
Раптом зірки зникають.
ВОЛОЦЮГА: Що… що трапилося?! Докторе?! Докторе Айнштайне!..
Над Волоцюгою — моторошна пустка. Айнштайн помер.
І спомином лине — чимраз гучніше — прекрасна мелодія скрипки, виповнюючи собою пустку.
Волоцюга, не стримуючи сліз, не відводить очей від небесної пустелі — і все ж на його вустах розквітає гірка усмішка.