– Привіт, мене звуть Меліса, – промовила червоно волоска.
– А мене Сара, а це наш емо-бой Ден.
– Денні, Деніал або просто Ден. Привіт.
– Привіт, дуже приємно познайомитися з вами всіма, – усміхнувшись сказала я.
– Нам теж, – промовив Ден, і усміхнувся.
– Ден, – почав Адам, – у нас новенький лише рік з нами, але ми встигли подружитися.
– Так, вони дали мені нове життя, і переконали, що я особливий. І що я чогось вартий в цьому житті, до цього я просто вештався вулицями у пошуках власного я. Грав на вулицях міста.
– Так, я пам`ятаю.
– Саме Адам з Еріком побачили в мені іскру і переконали подорожувати разом з ними.
– Так-так пам`ятаю, як ми вперше зустрілися я ще подумав цей хлопець дивовижний, а його гра на гітарі просто неймовірна. Не місце йому на вулиці, того ж дня я запропонував приєднатися йому до нас.
– І я погодився, подумав мені нічого втрачати, чому б ні.
– Цікаво. А як ви зібрали команду?
–Я і Ерік з дитинства мріяли подорожувати, і після школи вирішили здійснити нашу мрію, зібрали речі і поїхали. А ідея зробити групу нам прийшла, коли до нас приєдналися Сара і Меліса.
– А як же батьки. Що вони сказали, не були проти?
– Я і Ерік…ми з не дуже благополучних сімей. Моїм батькам було наплювати на мене. Вони поводилися так наче я для них чужий, зовсім не цікавилися моїм життям навіть на випускний не прийшли. В них було дещо важливіші справи ніж я, наркотики і випивка, ось що вони насправді любили. Мені це набридло, я заробив трішки грошей, відремонтував цього фургона і вирушив в дорогу.
– Ой, вибач.
– Та нічого, це життя, воно інколи жорстоке.
– А як ви зустріли Мелісу і Сару.
– Ми приїхали на один концерт, місцевої групи, щоб трішки відпочити від дороги і зустріли їх там, познайомилися і розповіли нашу історію, їм це сподобалося і вони захотіли приєднатися і подорожувати разом з нами. Я трішки здивувався дізнавшись що вони вміють грати на музичних інструментах. Ось так почалася наша історія.
– Дуже цікава історія, – промовляю я, – Вам є що розказати не те що мені. Моє життя надзвичайно нудне, школа, дім, прогулянки з друзями і все.
– Ти ще молода встигнеш, все попереду, – промовив Ден.
– І це сказав хлопець якому дев`ятнадцять. Ти сам ще дитина, – в розмову втрутилася Сара.
– Ха-ха…ти наче дуже доросла, – незадоволено проказав Ден.
– Мені двадцять один!
– Почувайся як в дома, а я відійду на хвилинку, – промовив Адам.
– Ерік! Ти колись розведеш це багаття, – вигукнула Меліса.
– Так! Зараз.
– Я допоможу тобі.
– Не потрібно я сам.
– Ерік!
– Не лізь до мене я сам!
– Ти впертий бовдур, через тебе ми залишимося без вогнища, сам будеш від мене комах відганяти.
– Я сам. Я зможу.
– Не зважай на Еріка з Мелісою вони завжди так, відколи я їх знаю, – промовив Ден.
– Справді, – здивовано промовила я.
– Так. А взагалі ми дружні.
– І це правда, – в розмову втрутився Адам.
На перший погляд могло здатися, що вони божевільні ну, а якщо познайомитися з ними ближче ти зрозумієш, що так воно і є. Хоча вони були трішки божевільними, але я помітила одну особливість, вони надзвичайно дружні як сім`я.
– О! Так. Я розвів це чортове багаття, – з радістю в голосі кричить Ерік.
– Та невже, нарешті, – пробурмотіла Меліса.
– Я ж казав, що я зможу.
– Молодець, за це тобі премію вручити треба.
– Хах! Так звичайно.
– Ти прямо як флеш, так швидко упорався.
– Ха-ха, твій сарказм тут недоречний.
– У-у-у… наш хлопчик образився.
– Та пішла ти.
– Я теж тебе люблю сонечко.
Після цих слів Ерік пішов у фургон. А ми просто сиділи і розмовляли, все ж я не пожалкувала, що пішла разом з Адамом. Вони справді були крутою командою. Ми розмовляли, знайомилися ці люди виявилися дуже приємними. Я не помітила навіть, як швидко проминув час, було вже пізно сонце повільно сідало за горизонт, я хотіла вже йти додому, але тут Ерік виходить з фургона з гітарою у руках. І переможно промовляє.
– Друзі! Оцініть, я нову мелодію придумав і пісню до неї.
– Та невже, а я то думала ти так сильно образився, що вже не вийдеш звідти, а ти пісню писав. Одне я можу сказати, тобі нічого не можна довірити ти все псуєш але ти класні пісні пишеш, – промовила Меліса.
– Ха! Дякую буду вважати це за комплімент.
– Схоже, ти все ж таки не бездарний.
Наступні декілька хвилин ми сиділи біля вогнища і слухали нову пісню Еріка. Вона була, як на мій погляд чудова, спокійна мелодія приємно гармоніювала з текстом. Я просиділа в компанії цих рокерів-хіппі десь дві години, було вже пізно і мені потрібно було іти додому, але так хотілося залишитися з ними, ще хоча б на хвилину але не тут то було. Я чую, як мій телефон дзвонить, це була мама, я відійшла і підняла трубку.
– Мері! – чую я сердитий голос мами, – ти де вештаєшся скільки там можна сидіти бігом додому.
– Гаразд мам я вже іду, – після цих слів я поклала трубку і повернулася до компанії, щоб попрощатися.
– Ти вже йдеш? – промовив Адам.
– Так, на жаль. Бувайте.
– Ти що вже покидаєш нас, – промовив Ерік, – ні не йди нам так весело, залишайся з нами.
– Я б з радістю залишилася але мушу йти, бо мама мене вб’є.
– Ну гаразд, бувай Мері, нам було приємно познайомитися з тобою.
– Мені теж, бувайте.
– Я тебе проведу додому, – запропонував Адам.
– Гаразд.
От ми вже на дорозі і повільно крокуємо вперед, до мого дому. Вечір був прохолодним, роса вже повільно спадала на траву подекуди ще співали птахи і нічні цвіркуни.
– Ми розмовляли про все, а я досі не знаю назву вашої групи.
– Солодка отрута (sweet poison).
– Солодка отрута?
– Так.
– Гарна назва.
– Я радий, що тобі подобається. Ти так і не розповіла, за що ти покарана. Ось ми йдемо і щоб не було нудно давай розповідай, мені цікаво.
– За те, що пропустила екзамен, а натомість пішла на концерт.
– І це твоя довга історія?
– Так, – хихикнула я.
– Ха-ха, а на який концерт?
– Green Day.
– Що справді?! Я теж там був.
– Та невже!
– Так, а я то думаю чому мені твоє обличчя здається знайомим. Це ж тебе і ще двох людей викликали на сцену. Так? Я не помиляюся.
– Саме так, а ті двоє, що були зі мною то мої друзі.
– Круто, Біллі ще так сподобався ваш плакат, що він забрав його собі, вам дуже пощастило.
– Так! Це було незабутньо. І так, нам пощастило з місцями, бо якби ми не були так близько до сцени, він би нас точно не помітив. І ми б так і стояли у натовпі.
– Можливо.
І тут я знову чую, що мій телефон дзвонить, і знову мама.
– Алло мам.
– Ти йдеш додому чи як? Що ти собі дозволяєш! Ти ж покарана.
– Я вже близько біля дому зараз буду.
– Все! Мені це набридло, завтра я відвезу тебе до школи і привезу назад, нікуди ти мені ходити не будеш.
– Ну мам.
– Щоб через п`ять хвилин була вдома! – після цих слів мама поклала трубку.
– Чорт! Везе ж мені…чому моє життя повний відстій.
– Ей! Не кажи так, в тебе ще пів життя попереду, може воно не виявиться такими відстійним.
– Спасибі втішив. Ну ось, ми прийшли. Це мій будинок.
– Гарний, і справді недалеко від лісу.
– Так. Ну що, будемо прощатися. Може ще десь зустрінемося.
– Обов`язково зустрінемося я в цьому упевнений, ну бувай.
– Бувай.
На цій ноті ми обійняли один одного і попрощалися. І от я знову вдома, мама у вітальні з Нілом дивилися якусь передачу по телевізору і щойно двері відчинилися і я увійшла, почався ще один скандал. Я була втомлена майже не чула, що говорить мені мама лишень чула обривками слова які доходили до мого втомленого мозку і тіла.