– Гарний.
– Так. Але ще й той пустун.
– А чому я його раніше не бачила.
– Він майже весь час спить, треба було його назвати Хропко, а не Бальтазар.
– Друзі, вже зібралися? – поцікавився блакитноокий.
– Так Адаме готові, чого розкомандувався, – дожовуючи крекер промовив Ден.
– Розсідайтеся вирушаємо в путь.
Розділ 13
Незважаючи на те що фургончик був старим, він швидко розганявся і вже через годину ми були в Норфолку. Я була втомлена і хотіла спати тому прилягла, мені на душі стало спокійніше, погані думки вже не турбували мою пам’ять. Розуміючи, що я вже далеко від всіх цих проблем я міцно заснула. Через годину мене розбудили, ми вже були в Річмонді і вирішили зупинитися щоб перекусити.
– Мері прокидайся чую я чийсь голос, – то був Деніал.
– І довго я спала?
– Годину.
– А де всі?
– На вулиці, – піднявши голову з колін Деніала, на яких, чомусь я опинилася, коли прокинулася, я побачила що решта сиділи і про щось говорили. Ми припаркувались десь біля торговельного центру в Річмонді. Він був величезний. Яскраві вогні сяяли довкола будівлі нагадуючи Різдвяні прикраси.
Я піднялася і попрямувала на двір. Вийшовши з фургона я здригнулася на дворі було холодно.
– О, погляньте хто прокинувся, – помітивши мене промовив Ерік.
– Ну і вигляд у тебе, як в зомбі, – відказала Меліса.
– Ну спасибі тобі, – вигляд в мене й справді був як у зомбі, розкуйовджене волосся, мішки під очима, сонний втомлений погляд.
Я повернулася назад в фургон щоб взяти щось тепліше і привести себе в порядок, інші вже пішли розглядати місто зі мною залишився тільки Адам.
– Як спалося.
– Супер, – промовляю я.
– Доведеться сьогодні залишитися тут.
– Ми що не вирушимо далі?
– Ні, потрібно фургон відвести на ремонт, щось мені не подобається звук двигуна. Тому на сьогодні ми застряли тут.
– От халепа.
– Та ні, це місто досить гарне і розваг тут багато. Вже готова?
– Зачекай трішки.
Я ще декілька хвилин приводила себе в порядок, а потім ми вирушили.
– А Бальтазара тут залишимо?
– Так, нехай спить. Ходімо.
Ми попрямували до торговельного центру. Зайшовши всередину я здивувалася від його величини, здавалося що це невеличке місто. Там було все, і кафе, і магазини, і більярд, і різні розваги для дітей, і навіть невеличкий стадіон для ігор, всередині було гамірно і багато людей, всі кудись поспішали. Мої очі розбігалися від побаченого, я роздивлялася це все, як маленька дівчинка, котра вперше потрапила в незнайоме місце. Хоч в моєму місті теж були торговельні центри, але такого я ще не бачила. І як тут можна було знайти один одного. Ми прогулювалися по цьому величезному приміщені, а я все ще дивувалася від його розмірів.
– Ось Ерік ходімо, – Адам взяв мене за руку і потягнув за собою, – нарешті ми знайшли вас, ну як все необхідне купили?
– Так, все, – я побачила як Сара й Меліса разом із Деніалом наближаються до нас, в руках в них були великі пакети.
– Нам сьогодні доведеться переночувати в місті, Ден ти знайшов нам підходяще місце для ночівлі?
– Так, авжеж. Тут неподалік є дешеві хостели, вони досить непогані.
– Добре нам підходить.
– Сподіваюся там є душ, – промовила Сара.
– Там все є повір.
– Гаразд, народ зустрічаємося через пів години біля фургона.
– О’кей, – відказав Ерік.
– Зрозуміло, – промовила Сара.
– Слухаюсь бос, – проказав Ден.
Ми разом із Адамом ще трішки прогулялися центру, потім ми вийшли на вулицю і попрямували до фургона. Погода стала ще похмурою почався дрібненький дощ. Бальтазар вже прокинувся і нетерпляче виглядав із вікна чекаючи на нас. Побачивши, що ми наближаємося він зрадів, і щойно Адам відчинив дверцята він стрибнув прямо йому в руки.
– Хи-хи, і частенько він таке виробляє?
– Так, завжди. Що скучив за нами? – Адам взяв кота на руки і почав гладити його і чесати животик, від цього він тихенько замурчав.
Як по графіку всі прийшли рівно через пів години, поклали придбані речі у фургон. За хвилину ми вже вирушали в хостел, який на цю ніч мав замінити нам дім. Приїхали ми досить швидко як і казав Ден він знаходився досить близько біля центру. Невелика але акуратно прибрана вулиця вела до нього, ще одним плюсом для нас було те, що біля хостелу знаходилася авто майстерня. Приїхавши туди ми замовили один багатомісний номер, це - було й дешевше й веселіше.
Зайшовши в середину нашого номера ми здивувалися. В середині було досить гарно і прибрано, кімната за розмірами була досить простора, ніяких двоповерхових ліжок, все сяяло чистотою. Ми забрали свої речі з фургона і пішли назад в середину до свого номера. Місця вистачило всім, навіть одне ліжко було вільне, саме там ми поскидали свої речі.
– Гаразд, ви тут розкладайтеся, а я віджену фургон до майстерні. Мері!
– Що Адаме?
– Візьми цього красунчика з собою і погодуйте його, – Адам відав мені на руки нашого талісмана, а сам пішов геть.
Нагодувавши нашого талісмана я почала теж розкладати свої речі, мені тут сподобалося єдиним мінусом було те, що душ був спільний і щоб його прийняти довелося трохи почекати.
– Я перший в душ! – вигукнув Ден.
– Розмріявся, ти приймеш його тільки після мене, – відповідь Сара.
– Чому ми сперечаємося? – хихикнув Деніал, – в мене з’явилася ідея давай підемо разом крихітко?
– Ха-ха смішно, навіть і не мрій любий. Ти виграв, іди першим.
– Як малі діти, – розкладаючи речі промовив Ерік хихикаючи.
Дощ посилювався тому вийти гуляти ми не могли, довелося залишитися всередині. Адам повернувся через декілька хвилин весь мокрий від дощу.
– Жах, на дворі така злива.
– Та ми й самі бачимо, сеньйоре калюжка, – промовила Меліса.
– Бррр, хто там у душі?
– Деніал, – незадоволено промовила Сара.
– І довго він там?
– Кілька хвилин.
– Гаразд наступний я.
– Ей! А мене що не існує, – ще більш не задоволеніше промовила Сара.
– Притримай коней, тебе що не вчили дівчат пропускати першими. – проказала Меліса.
– Гаразд-гаразд. Вперед дівчатка. Все одно ми застрягли тут на цілий день.
Дощ то ставав то посилювався але остаточно припинятися він не збирався. Нарешті майже всі прийняли душ, я вирішила прийняти його останньою. Ось і моя черга я взяла рушник змінний одяг і попрямувала в душ. Теплі краплі води приємно стікали тілом, м’язи поволі почали розслаблятися.
Я поволі вийшла з душа витерла тіло від вологи одягнулася і покрокувала вперед. В кімнаті панувала тиша, Ерік і Ден витягнувши гітари про щось сперечалися.
– Highway To Hell! – вигукнув Ден, – вона весела і настрій підійме.
– Ні давай щось спокійніше, – відповів йому блондин.
– Ви що тут збираєтеся влаштувати концерт? – заходячи всередину здивовано питаю я.
– Ага, – промовляє Адам.
– Все одно нічого робити, і щоб не було нудно ми вирішили трішки розважитися, – продовжив Ерік.
– Давай з нами, – запропонував мені Ден, – я впевнений ти знаєш слова до пісні Highway To Hell.
– Ні, ви що, в мене жахливий голос.
– Та годі тобі тут всі свої. Не соромся, – продовжив Деніал.
– Ну давай, а то я ображуся, – промовив Адам.
– Ні, вибачте, – завагалася я.
–Я теж не вмію співати, будемо разом вити як тюлені, – хихикнула Сара.
– А хіба тюлені виють?
– Ще й як, ти що мені не віриш?
Після цих слів ми розсміялися.