– Ти зробила велику помилку дівчинко! Така гарна, а така дурна, шкода що тепер ти не побачиш свого весілля.
– Та невже! – наважуюся відповісти я.
Потім захисний рефлекс спрацьовує бездоганно. Мої руки в полоні але ноги вільні, це було його фатальною помилкою. Вже через мить він валяється на землі стогнучи від болю.
– Стерво! – волає він.
– Це тобі за Сару! – кричу я, на очах з’являться сльози, – А це тобі за стерво покидьку! – вдаряю я його ногою, прямісінько в живіт. Він ще більше скулить від болю.
Його очі палають гнівом. Позаду я чую кроки, на мить я відволікаюся, цього убивці було достатньо. Він підводиться із новою силою і схоплює мене за ногу, я падаю головою в низ, але втримуюся руками. Він знову відштовхує мене до стіни, я знову вдаряюся головою, з неї починає сочитися кров, він схоплює мене за шию прикладаючи ножа до живота, страх охопив мене, в цю мить я відчуваю якийсь пронизливий біль в животі.
– Мері! – підбігає до нас Адам, з усієї сили жбурляє злочинця до стіни той відскакує, як футбольний м’яч.
Адам на цьому не зупиняється, він раз за разом б’є його в обличчя і живіт поки той зовсім не втрачає свідомість. Я бачу обм’якле тіло вбивці, в очах починає двоїтися, а в роті я відчуваю присмак власної крові. Переконавшись в тому, що вбивця непритомний Адам віддаляється він тіла, підбігає до мене, його обличчя бліде і сповнене жаху.
– Мері…Мері! Тримайся не…– В далині чутно поліцейські сирени, які щораз гучнішають, Адам щось кричить, але його слова я вже не чую, перед очима тільки темрява.
Розділ 17
Яскраві промені світла пробуджують мене я розплющую очі перед собою я бачу білу стелю: «Де я. Я на небесах?» повертаючи голову у бік я бачу стомлене тіло Адама, воно схилилося над моїм ліжком, схоже він спить. Я намагаюся піднятися й сісти але пронизливий біль в скронях зупиняє мене, в очах починає двоїтися. Голова гуділа, а тіло наче зовсім нене не слухало. Я голосно видихнула, від цього Адам прокидається і повільно підводиться. Щойно побачивши мене на його стомленому обличчі з’являється широка посмішка.
– Ти прокинулася, – промовляє він підводиться на ноги і міцно обіймає мене.
– Боляче, – бурмочу я.
– Ой! Вибач. Потрібно покликати мед сестру, – він вибігає з палати.
Я втомлено скривившись від болю намагаюся піднятися і згадати, що сталося… «О ні! Сара» тепер все прояснилося, я все згадала. На обличчі з’явився сум. В палату повертається Адам.
– Вона зараз буде, – промовляє він.
Я з жахом дивлюся на нього.
– А…а Сара…– продовжую я.
– Сара.
– З нею все гаразд? – він нічого не промовив, лишень сумно поглянув на мене.
– Ні-ні! Лишень не кажи, що вона померла! НІ! – вигукую я, голова починає нестримно боліти, на очах з’являються сльози.
– Мері заспокойся…Сара не померла, вона ще непритомна, – заспокійливо говорить Адам.
– Слава Богу! Що з нею…з нею все гаразд?!
– Заспокойся, тобі не можна хвилюватися.
– Зі мною все гаразд! Відповідай що з нею!
– ЇЇ стан стабільний, лікарі говорять що вже скоро вона опритомніє. Вона на іншому поверсі.
– С…скільки я тут.
– День.
– Де решта?
– Із Сарою, як що хочеш я їх покличу.
– Ні, не варто. Нехай залишаються з нею.
– Добре, все буде добре.
В палату вривається мед сестра і поліцейський. За формою можна було сказати, що він криміналіст.
– Доброго дня, – привітавшись, люб’язно промовила мед сестра, – бачу стан у вас стабільний, пульс у нормі, серцебиття теж, вас щось турбує?
– Ні, нічого, лишень голова болить і живіт.
– Це не дивно вас же поранили і у вас невеличкий струс мозку, ви все пам’ятаєте.
– Так.
– Як вас звуть?
– Мері.
– Мері…
– Просто Мері.
– Ви Мері вчора потрапили, в дуже погану пригоду, я вражений вашою хоробрістю, – почав поліцейський,– але на далі я раджу вам уникати таких суперечок, залиште це поліції.
– А що з тим типом, котрий напав на нас? – поцікавилася я.
Поліцейський лагідно усміхнувся і промовив.
– Не знаю звідки такі люди деруться, як ви юна леді, – він зробив паузу, а потім продовжив, – Цей покидьок надовго застряне в тюрмі. Ми його вже тиждень намагалися зловити. На його совісті три пограбування, два вбивства і дна напади з метою пограбування і вбивства.
Я широко розплющила очі.
– Ви герой, – з гордістю вимовляє він.
Я усміхаюся.
– Ваші батьки можуть гордитися вами.
– На жаль вони не тут, – поліцейський здивовано поглянув на мене, – Я подорожую з друзями говорю я.
– Може хочете зателефонувати близьким, – поцікавилася лікарка, – в нас безкоштовна лінія.
Я нервово хихикнула і потім промовила.
– Так, авжеж. Але потім.
– Добре, – усміхнулася лікарка, – може вас є ще якісь питання.
– Лише одне, а коли мене випишуть?
– Ха-ха, яка швидка, гадаю вже через два дні цілком можливо, що вас випишуть. Але одна порада будьте дуже обережними із швами.
– Гаразд, дякую я можу провідати свою подругу?
– Так авжеж. Щось буде турбувати покличте мене, – з цими словами вона вийшла і поліцейський також.
Адам все ще стояв біля мене.
– Вас також допитували? – поцікавилася я.
– Ага, – промовив Адам, – цей поліцейський підозрілий тип.
– Поліцейські всі здаються підозрілими. Він говорив щось про суд?
– Хотів щоб ми свідчили.
– Ні, я не можу якщо це покажуть по новинах мене вмить знайдуть.
– Знаю. Саме тому ми відмовилися. Поліцейський був розлючений, але скоро заспокоївся коли дізнався, про те що камери біля клубу добре все зазняли. Він сказав, що цього цілком достатньо. Навіть без нас, цього типа посадять на дуже довгий строк. В коридорі почувся шум, я повертаю голову і бачу що до палати наближаються знайомі обличчя.
– Мері! – вриваючись в палату, вигукнула Меліса
– Привіт, я такий радий що ти жива! – вигукнув Ден.
– Привіт. Я радий що ти ціла, – стомлено але з посмішкою на обличчі промовив Ерік, – як почуваєшся?
– Нормально, жити буду.
– Бальтазар теж би радий тебе побачити, але сюди не пускають з тваринами, – намагаючись підняти настрій і розвіяти напружену атмосферу говорить Ден.
– Ви були у Сари? – питаю я.
– Так. Вона ще непритомна але вигляд має хороший.
– Я теж хочу її побачити.
– Це ми можемо влаштувати, – Меліса підходить до мене і допомагає мені підвестися.
Пронизливий біль покотився по тілу, він нього я скривилася. Голова все ще боліла, в очах двоїлося. Все пливло і було схоже на сон. «Напевно від знеболюючих» – думаю я.
– От, так потихенько, – нарешті я звелася на ноги, Адам міцно схопив мене і ми всі рушили до палати Сари.
– Все добре, ти якась бліда можемо трішки перепочити, – турботливо промовляє Адам
– Все нормально ходімо.
Адам цілує мене в щічку, і ми рушаємо далі. Побачивши нас в мед сестри очі на лоб вилізли.
– Що ви робите! Її ще не можна ходити.
– Все гаразд, – заспокоюю я її, ледь видавлюючи усмішку.
Вона відступила.
Сівши в ліфт ми відправляємося вгору до палати Сари. Велетенські білі стіни лікарні оточують мене в повітрі пахне різними ліками. По шкірі покотилися мурашки, ніколи не любила лікарні, вони чомусь мене лякають. Ось нарешті ми наближаємося до палати Сари, краєм ока через прозорі двері я бачу її, вона лежить непритомно. Відчиняються двері і ми заходимо всередину палати.