– Ні…вже іду, – я ледь-ледь прокинулася, мені так лінь було вставати з теплого ліжка, що я хвилин шість просто крутилася і була схожа на тюленя який викинувся на берег. Годинник показував одинадцяту дня. Я вирішила не чекати до першої, тому поснідавши і взявши все необхідне спорядження для нашого плану я пішла до Єви. Рюкзак виявився більшим ніж я сподівалася, і довелося пояснювати матері, що то підручники. А на запитання:
« Чого так рано я йду» я відповіла, що збираюся до Єви, щоб ще трохи підготуватися. Мама не була проти і навіть запропонувала підвести мене. Я не заперечувала.
***
Підійшовши до будинку я постукала у двері. Під дверима довелося чекати недовго.
– Сюрприз! – вигукнула я щойно двері будинку відчинилися
Побачивши мене Єва трішки здивувалася.
– Мері, що ти робиш тут так рано. Ми ж домовлялися на першу?
– Та знаю, я просто вирішила прийти швидше. Я ще плакат не доробила, допоможеш?
– Гаразд! Проходь, не ображайся але в тебе вигляд, як у зомбі.
– Знаю я малювала плакат.
– Цілу ніч?
– Ні.
– А виглядає наче цілу.
– А й справді, – поглянувши в дзеркало погодилася я, – Бу-га-га-га. Ходімо закінчимо роботу над цим шедевром, – з сарказмом сказала я.
– Так вперед. Джек сказав мені, що під’їде за нами прямо до будинку. Ніяких проблем не виникло, все іде по плану.
– Добре.
– Покажи плакат?
– Тримай.
– Вау…та він прекрасний, і не треба казати, що ти не художник, бо як на мене це шедевр. Вони так реалістично вийшли. А це хто? – поцікавилася дівчина, – Це що, типу ми?
– Саме так.
Наступні дві години ми з Євою доробляли плакат, розважалися і слухали музику.
На годиннику рівно перша і як по плану не спізнившись ні на хвилину прибув Джек. В честь свого приїзду він голосно посигналив. Нам було так весело, що ми навіть не помітили, як швидко проплинув час. Почувши, що Джек вже приїхав ми миттю скочили з місця на зустріч йому.
– Привіт, – привітався Джек з нами, – як справи? Готові до пригод?!
– Так звісно готові! – одночасно вигукнули я і Єва.
– Проходь, – промовила Єва запрошуючи Джека в дім
– Потрібно все ще раз перевірити, чи ми щось не забули, – відповів брюнет.
Наступні декілька хвилин ми перевіряли наш багаж. Переконавшись, що ми все взяли, поспішили до авто. Поклавши всі речі по місцям, ми вирішили ще трішки погостювати у Єви і випити чаю з печивом, адже у нас в запасі було ще пів години. Допивши чай ми вирушили в дорогу.
– Єво ви вже їдете? – виходячи з дому промовила бабуся Єви, міс Річерсон.
– Так бабусю, будемо пізно не хвилюйся.
– Нехай щастить вам дітки. Буду чекати на ваше повернення.
– Спасибі місіс Річерсон.
Ми розсілися по місцях: я сіла позаду, а Єва з Джеком попереду. Ми ввімкнули музику і помчалися на зустріч пригодам, зриваючи куряву за собою.
– Ти що, розповіла бабусі про наш план? – поцікавилася я.
– Та ні. З чого ти це взяла. Просто сказала їй, що повернуся пізно.
В дорозі нам не було нудно ні на хвилину. Ми веселилися, сміялися грали в різні ігри, згадували на яких концертах хто побував.
– Я пам’ятаю колись із батьком була на концерті Guns and Love, – промовила руда, – і ще на багатьох концертах наших місцевих груп.
– Guns and love? Вперше про них чую, – відповіла я.
– Це не дивно, вони не дуже відомі. Guns and Love, співають кавери на Guns and Roses.
– А, я був на концерті Nickelback в Нью - Йорку.
– Ну, а я була на концертах місцевих груп. Таких як; Rise, Crazy Cat, Day my dead, People Do Not Hear us.
– Багато їх назбиралося за останні роки, – відповів Джек.
– Так, – погодилася Єва.
Перед очима пропливали будинки, а легенький вітер приємно лоскотав обличчя. Час плив швидко. Я люблю подорожувати, тому мені було весело спостерігати за різними пейзажами, які пропливали перед моїми очима.
– Чорт, доведеться трохи тут зависнути…погляньте які затори, – повернулася я до реальності почувши незадоволений голос Джека.
– От чорт, і на довго ми тут застрягли?
– Не знаю, побачимо.
– А скільки кілометрів ми вже проїхали? – запитала я.
– Десь кілометрів десять. А що?
– Та ні, нічого я просто замріялася.
Ми простояли в заторах десь хвилин тринадцять. Я вже втратила надію, що ми коли-небудь приїдемо до місця призначення, аж раптом на диво ця величезна зміюка з ряду машин почала рухатися. Вже через декілька хвилин ми їхали по майже порожньому шоссе.
Навкруги розтяглися височенні будівлі і дерева. Вітер лоскотав обличчя розвіюючи гаряче повітря від асфальту. Що раз ми наближалися до місця призначення, тим раз людей ставало все більше і більше. Всі про щось говорили і жартували. На вулицях було повно фанатів цієї групи, вони раділи і активно махали руками деяким перехожим. В місті панувало щастя і ейфорія.
– Майже приїхали! – радісно проказав Джек.
– Я так хвилююся, – промовила я.
– Так і це помітно, – підтримала розмову Єва.
– Це так круто, в такі моменти ти не почуваєшся самотньо, – сказала я.
– Так, аж не віриться.
Нарешті ми доїхали до місця призначення, народу було так багато, що ми не знали де припаркувати машину. Вулиці просто були заповнені людьми і машинами. Нарешті від’їхавши достатньо далеко Джек все ж знайшов вільне місце для паркування.
– Приїхати ми приїхали, а от як ми маємо звідси вибиратися?
– Не будь занудою Джек, якось виберемося. Якщо не за день то за два, – хихикнула я. Джек лишень нервово поглянув на мене.
– Ходімо вже. Я більше не можу терпіти, – промовила Єва.
Ми рушили вперед я дивувалася, як же багато людей навколо. На щастя черга була малою, тому що більшість фанів вже були в середині або просто сиділи і попивали пиво. Ми підійшли до пропускного пункту, показали квитки, нам на руку вдягнули пропускні браслети і ми увійшли в середину до своєї фан зони. Я ще раз в думках подякувала Ендрю за цю прекрасну можливість.
– Здуріти можна, скільки тут народу! – крізь шум вигукнув Джек.
– Так, багато їх тут…
Я вже не чула розмови Джека і Єви я просто стояла в очікувані, коли ж вони з’являться, коли нарешті розпочнеться концерт.
Проминуло хвилин п’ятнадцять Джек і Єва все ще про щось розмовляли. А я все ще чекала, скажу вам чесно хвилини очікування, це пекельна мука, від хвилювання ти не знаєш, що й робити й куди подітися. Проминуло ще кілька хвилин і ось нарешті, ведучий виходить на сцену і промовляє довгоочікувані слова «Зустрічайте на сцені легендарних Green Day». Мить і всі замовкли, ще мить і я бачу як Тре посідає своє місце, за ним в слід іде Майк і Джейсон, а потім й Біллі. Всі починають божевільно кричати, в той момент я гадала, що оглухну. Я дивлюся на Джека і Єву вони так щиро і невимушено радіють, поглянувши на них в мене на обличчі з’являється широка усмішка і в душі панує тепло і спокій.
– Мері! Мері! Ти можеш в це повірити ми здійснили нашу мрію, – чую я крізь шум Єву.
– Так ми це зробили! – я схопила і міцно обійняла Єву, а потім й Джека.
– Ого, я це за що? – від здивування Джек почервонів і мило усміхнувся.
– Зате, що ми це зробили! – голосно намагаючись перекричати натовп людей говорить Єва і робить те саме. Потім ми починаємо всі гуртом обійматися і стрибати, як навіжені при цьому дико волаючи від щастя. Нам так весело, і я думаю це винагорода за все те, що ми пережили в школі, я ніколи не забуду цей день. Як же круто тут, я не можу стримати емоцій, нарешті ми це зробили, ми здійснили нашу мрію.