– Мам, я піду сьогодні до Єви.
– Я ж казала, що ти покарана, ніяких друзів!
– Так знаю, але це на рахунок екзамену. Мені потрібно взяти в неї деякі записи по підготовці.
– Ну якщо так, то можеш іти але не довго.
– Добре, люблю тебе мам.
Ура, та я геній. Невже мати мене так легко відпустися. Щось дивно все це.
Розділ 9
На дворі було тепло, тому прогулюватися по вулицях міста було одне задоволення. Ось уже видніється дім Єви я підходжу і дзвоню у двірний дзвінок. Двері відчинила місіс Річерсон.
– Доброго дня місіс Річерсон, а Єва вдома.
– Ні!
– Але ж я з нею розмовляла, вона сказала що дома.
– Для тебе ні! Щоб я більше не бачила тебе тут і близько, не підходь до моєї дочки.
– Але…чому?
– Чому! Ти маленька погань, Єва вчилася на відмінно, а через тебе і цього Джека її мало не вигнали зі школи, тому облиш її, забудь про неї, вона для тебе померла, як і ваша дружба, все - це кінець.
– Але..ж.
– Ніяких але ж, все я сказала, облиш її дай нормально закінчити школу. Більше не приходь сюди.
– Мам хто там прийшов? – почувся голос із середини.
– Ніхто помилилися будинком.
– Єв…
– Мовчи! Мері, тобі зрозуміло іди геть звідси.
– Виба…– і тут переді мною двері зачинилися, я навіть не встигла вибачитися.
В мене на очах з'явилися сльози, я не могла збагнути, як це можливо, адже ми дружили з самого дитинства і наші сім'ї також. Місіс Річерсон завжди ставилася до мене добре, наче до своєї другою доньки. А сьогодні її наче підмінили. Невже один концерт, одна пригода так могла вплинути на неї.
Я була засмучена не знала що робити, куди тепер мені іти додому? Але я не хочу, щоб мама побачила, що я плакала. Піду прогуляюся в місце де мені завжди раді і точно не виженуть. Я зірвалася з місця і рвонула вперед. Прохожі дивно дивилися на мене, наче ще ніколи не бачили людину котра біжить.
***
Ось нарешті я добралася до лісу, як же прекрасно тут і так спокійно. В далині шуміла річка і я попрямувала туди. Побродивши по березі вздовж ріки десь хвилин двадцять я втомилася і вирішила присісти. Знайшовши ідеальне місце для відпочинку, на краю обриву, де був гарний вид на воду я ввімкнула плеєр і прилягла на свіжу зелену траву, м’язи потроху почали розслаблятися. Я заплющила очі забуваючи про всі проблеми, які оточували мене.
– Red?
Від несподіванки я підскочила з місця і скрикнула, але скоро заспокоїлася. Переді мною з’явився високий гарний хлопець, на вигляд йому було років двадцять п’ять, в нього було чорне густе волосся, глибокі наче небо блакитні очі, одягнений в чорну футболку і джинси, на руці було невеличке татуювання птиці фенікса. Він був схожий на Алекса Гаскарта з елементами Адама Гонтьє. На мить я вирячилася на нього, думаючи чи це не знаменитий Алекс Гаскарт постав переді мною, але я швидко відкинула ці думки. І здивувалася, пізніше, дізнавшись, що його теж звуть Адам.
– Воу, спокійно, я не хотів тебе налякати.
– Хто ти в біса такий?! Що ти тут робиш? – здивовано вигукую я.
– Те саме я хотів запитати і тебе.
– Що?! Як ти тут опинився, ти що слідкував за мною?
– Та ні… Спокійно, я нічого тобі не зроблю, – він усміхнувся на мить замовк, а потім продовжив, – Мене звуть Адам, а тебе як?
– Мері, – відповідаю я.
– Прекрасне ім’я. Що ж ти тут робиш? Сама в лісі де повно диких, небезпечних тварин.
– Взагалі із тваринного світу тут лишень водяться небезпечні змії і вовки.
– Бачу ти знаєшся на тваринному світі, захоплюєшся цим?
– Ні… я живу неподалік звідси.
– А-а-а зрозуміло. Ти так і не відповіла на моє запитання. Що ж ти тут робиш?
– Я просто гуляю, а ти як тут опинився?
– А я тут з групою, вирішили відпочити тут на узбіччі перед концертом, тут так гарно. Взагалі ми часто подорожуємо і ночуємо на природі в нашому фургончику, це типу наша фішка, краще так ніж в брудних мотелях.
– Цікаво. Я теж би хотіла подорожувати, як ви, кожного дня нові місця, люди, природа. Це напевно круто, – кажу я.
– Так. Це прекрасно.
– До речі, я теж захоплююся музикою. Граю на гітарі.
– Справді? – здивовано поцікавився він.
– Так.
– В мене з’явилася ідея. Ходімо зі мною познайомишся з рештою.
– Я б з радістю, але мені потрібно зараз вже іти додому. І тим більше я недуже довіряю першому зустрічному, якого зустріла в лісі.
– І багато ти зустрічних тут зустрічаєш?
– Ні, ти перший. Тут зазвичай тихо і майже ніхто тут не гуляє.
– Та годі тобі, все буде гаразд, обіцяю, якщо не сподобається наша компанія можеш піти додому.
– Обіцяєш?
– Так, можеш мені вірити. А якщо я комусь, щось обіцяю я дотримую свого слова.
– Ну гаразд. До речі в якому стилі ви граєте?
– Інді рок, альтернативний рок. В таких собі, спокійних стилях. Ми типу хіпі подорожуємо по світу і виступаємо.
Ми рушили з місця, знайшовши дорогу попрямували по невеличкій стежині, котру оточували з обох боків густі дерева.
– Справді? Люблю ці стилі, взагалі всі стилі року мені подобаються.
– В тебе прекрасний музичний смак.
– Та невже.
– Рок це - завжди прекрасно.
– Ну тоді добре, – хихикнула я, – Ви що в нашому місті будете виступати?
– Так. Цього тижня протягом двох днів.
– Справді, це ж чудово.
– Хочеш приходь і ти, пропустимо безкоштовно.
– Я б з радістю, але тут є одна проблема.
– Яка?
– Я покарана на місяць, мене не пускають гуляти навіть з друзями.
– Ого, що сталося? Що ти вже накоїла? Вбила людину? Пограбувала банк?
– Не смішно… Це довга історія.
– Ну гаразд, може колись захочеш і розкажеш.
– Так, авжеж.
– Ну от ми і прийшли.
Це була невеличка поляна недалеко від дороги вздовж ріки. На вулиці я побачила лишень одного хлопця, який копирсався біля багаття намагаючись його розвести. Він не був схожий на хіпі, а навпаки відрізнявся, коротке біле волосся яке завивалося в кучері, біла футболка з символікою якоїсь рок-групи чорні джинси і кеди. Поруч із ним стояв фургон. Їх фургончик нагадував галерею вуличних артів або графіті, він був яскраво розфарбований і справді нагадував хіппі-мобіль.
– Привіт народ, як справи, – привітався Адам, – от познайомтеся з нашою гостею.
– О, привіт, – промовив незнайомець, потім його погляд ковзнув на мене і він продовжив, – і тобі привіт красуне, мене звуть Ерік.
– Привіт Еріку, а мене Мері.
– Дуже приємно.
– Тебе всього-на-всього не було декілька хвилин, а ти вже знайшов собі дівчину, магія якась, – чую я жіночий голос який лунає з фургона.
Наступної митті я бачу силуети трьох людей, які повільно виходять із машини. Дві дівчини і хлопець, їх зовнішність відрізнялася від інших в однієї колір волосся був фіолетовий, а в іншої червоний. Вони були стрункі і гарні. Одягнені - одна в джинси і сорочку в клітинку, а інша в футболку і шорти. Хлопець був високим із темно коричневим волоссям. Одягнений в чорні джинси і сорочку, на руці був браслет з шипами, а на іншій тату, на губі у нього був пірсинг.
– О, нарешті повилазили зі своїх нір. Може допоможете мені з цим багаттям? Я його вже декілька хвилин намагаюся розвести, – звернувся до них Ерік.
– Ха-ха йому не можна нічого довірити, – промовила до нього дівчина із червоним волоссям.
– Так це точно, – хихикнувши відповіла інша.