Комітет засідав за містом, у винограднику між східних пагорбів. Науковці, політики та бізнесмени виносили тут вирок пропозиціям, ідеям і теоріям колег і надавали гроші на дослідження, писали рекомендаційні листи чи кепкували з речників, щоб потім ґречно їх вирядити геть. Далі на сході пагорби здіймалися вище, шикуючись у велетенський гірський гребінь із засніженими верхівками, який відгороджував комітет від війни. Ці гори не перелетіла б жодна ескадра, та й навіщо. Тут бомбити хіба лозу та багато миль пустоти. Усе було втаємничене, про це місце знали лише запрошені. Виноградник зі своїм непотинькованим цегляним фасадом і баштами, з широкою стіною, що окільцьовувала будівлю, височів на вершині одного з пагорбів, мов той замок. Караван чорних лімузинів і фургонів змучено петляв серпантином вузьких вуличок до призначеного місця зустрічі. Розподіл державних коштів був, як, власне, і щороку, безпрецедентним явищем. Кожного, хто звертався сюди з проханням, зазвичай вражала помпезність спектаклю, розіграного членами комісії. Таке багатство, така влада. І в цієї влади ще щось треба собі випрохати. Тіль скоса роздивлявся інших пасажирів. Розширені зіниці, блукання очей просторами земель, пишнотою рослинності та бундючністю садиби. Затамовані подихи. Доктор пирхнув. Він уже встиг надивитися на такі вистави. Йому вже траплялося пережити подібне кілька разів, і він давно розвінчав для себе цю ілюзію. Їх тут хотіли знітити й водночас сповнити вдячності за королівський прийом, от тільки подяки він не відчував. Він хотів свій ґрант, а це безглуздя хай лишають собі. Від цих урочистостей йому жодної користі, хіба що приємний вечір. Йому хотілося більшого, і ніяка розкіш, ніякий декаданс не могли цієї ночі заступити його бажання. Як часто він вертався звідси з розчаруванням. Та не цього разу — він був цього певен. Ці роззяви, ці діти, які стікають слиною перед тутешніми садами й вином, піймають облизня, і їхні рожеві сни вмить перетворяться на нічні жахіття.
Годину тому потяг зупинився на кінцевій — непомітній вантажній станції посеред ніде. Група солдатів висипала із задніх вагонів зі зброєю та припасами, заважаючи вийти пасажирам, серед яких усі були вченими, професорами з різних галузей. Останнім довелося зачекати; відтак їх супроводили через невеличку вкриту гравієм площу до флотилії лімузинів. Звідти їх повезли на гору незраненими землями. Тут мешкала тільки жменька робітників винограднику. Ані руїн, ані траншей, ані мінних полів, а проте для людей, домівки яких якраз поступилися місцем заритим мінам і виритим окопам, це місце було так само безвартісним, як і їхня втрачена батьківщина. Минула добра година, перш ніж вони проїхали безкінечними виноградними рядами, а тепер застрягли в заторі. Кожен лімузин, кожен пасажир проходив перевірку за списком запрошених. Гостей, яких комітет передумав запрошувати, та не попередив завчасно, розвертали назад. Так ставалося з року в рік. Це було частиною загального ритуалу.
Коли вони досягли кінця вулиці — чорних воріт, — пройшли контрольний пункт і підтвердили своє право на участь, коли їх, Тіля і його чудову молоду супутницю, як висловився охоронець, привітали на вході, вони, узявшись за руки, попрямували слідом за іншими гостями широкою вимощеною площею, в центрі якої фонтан відчайдушно простягав свої руки до неба, у невелике фойє, де їм вручили шампанське. Цей фонтан, мабуть, полагодили торік. Досі він стояв пустий і сухий, засипаний опалим листям. Та й площа ще дванадцять місяців тому була незаасфальтована.