«Людина, котру, як нікого, випереджає її слава, — з ентузіазмом почав голова, — людина, яка вже двадцять років дбає про академічний прогрес нашої батьківщини. Вітаймо нашого нового міністра і ректора в одній особі: професор доктор Путьєр!»
Грім аплодисментів. Люди вскочили з місць, перевтомлені вчені звелися на рівні, плескаючи так, немов до них ураз повернулася молодість, а світ одужав; Тіль лишався стояти спиною до сцени, аж поки, не в змозі більше терпіти, оглянувся. Путьєр виступив із тіні, упіймав його погляд і кивнув йому через усю залу. Це був довірчий кивок, це був погляд, яким перезираються зі старим другом, та Тіль ніяк не відповів на них. «Зрештою, хіба ви не застарий, щоб копатися в ямах?»
Тіль покинув святкування. У світі, в якому вітали когось іншого, йому не було місця. Подалі від винограднику. Далі крізь пагорби, крізь лабіринти вулиць, назад до вокзалу, на перший-ліпший потяг, дві пересадки — прямого сполучення з його містом не передбачено — і на світанку він дістався свого звичного підпілля. Останній сніг, що випав у квітні, розтанув під ранковим сонцем. Усю ніч він не промовив ані слова, та нині він був під землею, перед столом із уривками своїх колишніх записів, зі спекуляціями та самообманом і новими записами за минулий тиждень, і кричав. Він гарчав, скаженів, трощив, ба навіть забивав дерев’яні тріски собі під шкіру ударами сум’яття, ніби лють могла тут зарадити, відтак перечепився об уламки і так і лишився лежати між ними й папірцями, що здійнялися в повітря і в повільному танці опускалися знову на підлогу обіч нього. Він був заручником цього місця. Небіжчики в цьому підвалі — вони єдині являються йому, інших уже не потрафить побачити; та він випустив навіть їх. Він дав їм піти, тепер він був сам. Колись-то вони, без сумніву, повернуться, та зараз, коли він їх потребував, їх не було поряд. Лишень старий сидів на стільці з розгорненою на колінах газетою і позирав на годинник над дверима. Коли Тіль глянув на нього, старий похитав головою. «Ти диви, як пізно. Так ти нічого не встигнеш. Якщо не поквапишся, усе скінчиться, не розпочавшись».
Трон підніс його до бога. Статуя, що стриміла в небо, мала його риси, пустеля за стіною дедалі впевненіше буяла життям. Він відібрав владу в безживного піску й затопив його густою рослинністю. Багатство, таке незрівнянне, що кожен чоловік і кожна жінка могли назбирати на податок. Човни плавали широкими каналами між земель, які тепер було не впізнати. Кочовий народ розрісся до держави, розтягнувся від моря на заході до гребенів найвищих дюн на півночі та сході, а також соляних озер на півдні. А що було за соляними озерами і дюнами? Пустка, варварство. Колись горде берегове царство звивистої справжньої річки занепало через свої лють і заздрість. Поля лежали неорані, а рибалки веслували в дірявих суднах, щоб витягти з її вод ту рибу, що ще в ній лишилася. Поблякли міські золоті дахи, лише ковальні виблискували день у день: там готували зброю для великої війни. Чужинці голодували й приписували провину за це королю за стіною з його штучними водоймами. На десятий день коронації ціла армія, якій не було рівних, сотні тисяч чоловіків, верхи та пішки, перебралася через дюни й штурмувала стіни. Вони перетворять країну на пил, із якого та постала, вони позасипають вириті рови, вони підпалять фальшиві врожаї і зживуть місто зі світу. Землевласники знову стануть пастухами, а самого короля вони зіпхнуть в один із його колодязів, які замкнуть назавжди.
Проте божественний король уник людського самосуду. Вирок сусідів його не обходив. Коли їхні війська билися об стіни, мов те море, що принесло свою сіль на його родючі поля, на голови їм лили гарячу олію. Найновіша військова машинерія поливала заздрісників дощем із каміння, і ще перед тим, як сонце дня опустилося за межами королівства, переможені відступили, лишивши по собі отруєні води й випалені лани. І поганяючи вкрадені стада. Король-переможець довго дивився їм услід із корони укріплень, гнівно стискаючи кулаки. Поряд стояла жінка, яку він тримав найближче до себе з-поміж усіх. Вона розм’якшувала його серце й обертала його погляд додому, де, зіщулившись у нього спиною, тепер голодував його народ.
III
Ціле літо Персефона провела під гнітюче затишним дахом у своєї матері. День у день вона мовчазно просиджувала при столі або походжала садами й гаєм. Їй треба відпочити, казала мати, треба схаменутися й вирішити, як жити далі. Податися, може, на біологію, а може, на медицину, лише не знову на археологію, аби на щось путнє — у такий час це вкрай важливо. Нащо марнувати дні зі стариганами та їхніми картами й знахідками, вишукуючи сліди й датуючи уламки або чим там таким безглуздим зайняті археологи. Мати не мала зеленого поняття, чим, та й байдуже, навіть тим, хто має якесь поняття, це в житті ще ніяк не допомогло. Варто нарешті налаштуватися на серйозний лад, спілкуватися побільше з молоддю її віку. І щоб оце останній раз її заскочили десь із Тілем! Адже вона розуміє, що їй бажають лише добра і зв’язок із цим чоловіком зовсім не для неї. Авжеж, авжеж, біологія, а поки — тривалі канікули.