Персефона кілька разів намагалася сконтактувати з Тілем, та даремне. Він не брав слухавку й не відповідав на повідомлення. Він зник невідь-куди, можливо, у самого себе. Схоже, не впорався зі своїм приниженням, а може, його з Персефоною, крім її тіла, пов’язувало лише дослідження. Попри це, вона раз у раз потай, наодинці, пробувала налагодити спілкування, аж поки десь посеред літа, коли настала спека, облишила свої зусилля і заходилася поратися на городі й у квітнику, а погожими днями читати на ґанку; вона насолоджувалася перевагами свого нового становища й водночас бридилася ними. За поганої погоди, а також ночами вона сиділа перед екраном, відволікаючи себе іграми, фільмами й серіалами. Великими історіями, утім вона вважала, щоб їхнє сприйняття не потребувало від неї духовного напруження, бо їй не вистачало концентрації. Тут, на природі, у морі ланів, коли місто — лише далекий обрис, а пил — за вікном, існували лише мати і Персефона, робітників дівчина сливе не помічала, а світ, університет і будь-який прояв дійсності, навіть війна, були витіснені за двері. Тут було таке безгоміння, що Персефона інколи починала говорити сама з собою, споглядаючи листя трави, що тяглося до її підвіконня і, пожовкле, припадало назад до землі.
Таке сухе літо видається геть нечасто, казали селяни. Навіть літні грози не приносили вдосталь дощу, й усе живе марніло, дрібнішало, пітніло й випаровувалося. Проте вони страждали й працювали, стурбовані своїми заробітками. На головних магістралях міста цього тижня марширували тисячі протестувальників під чужими прапорами. Шляхи розчищали сльозогінним газом і водою. Робітники відчували страх і трималися тихо, хапаючи ротом повітря, мов демонстранти-втікачі. У грудях аж боліло, мовби зараз задихнешся. Що ж нам іще робити, хіба працювати, як уже звикли. Необхідно обробити землі. Зрештою, доведеться і на війну піти, щоб прогодувати наші родини. З цими словами вони позирали на будинок. Вони побоювалися матері Персефони. Також і домашні слуги, схоже, були тільки раді, що та лише зрідка приїздить із міста. По її від’їзді кроки ставали не такі обачні, рухи — вільніші. Проте коли її масивне авто заїздило крізь ворота й вона прискіпливо оглядала двір, робітники вшивалися подалі. Тоді всі в садибі робилися, як ніколи, зайняті й водночас тихі. Немовби німе кіно про колонію мурашок. Персефона довгі роки носила в собі цей страх, який раніше плутала з шанобою. Після випуску зі школи дівчина розтанула в ночі й тумані. Того разу мати відпустила її на волю. Та тепер материна послаблена хватка знову взяла її в лабети, і Персефона почувалася неспроможною на новий бунт, тож поки підкорилася. Хоч сумління і мучило її подекуди, чи то через зручне безтурботне життя, чи то через марнування часу, Персефона дещо відпустила контроль, відволікалася, раз у раз напивалася з місцевою юнню і не казала й не думала нічого значущого, аж поки усвідомила, як сильно захопилася пустотою днів, що віддаляла її від самої себе, і поверховістю бесід, аж поки злякалася і відчула, що її від цього починає нудити. Це летаргійне самовдоволення ставало їй дедалі нестерпнішим. Якби поряд із нею в ці дні хтось був, він побачив би її поступовий розпад. Щоки в неї запали, попри ситні обіди, під очима пролягли глибокі півкола. Ночами вона прокидалася, не здатна в своєму неспокої тверезо мислити. У неї всередині мовби нічого не було, навіть спогадів. Вона пробувала думати про свою роботу, про зрошення пустелі, та щойно дівчина доходила до назви й до того, чому та видавалася їй гарною дотепер, думка губилася. Тіль, цей дратівливий літній чоловік, п’яний, пихатий і раптом знову такий тонкошкірий і вразливий, зі своїми сивою плямистою борідкою і подекуди ще темним волоссям, із опущеними вниз, глибоко вниз кутиками губ і жвавими, широко розплющеними, уважними очима — усе, що вона бачила, коли намагалася згадати про своє відкриття, про своє осяяння. Він накрив і поглинув її собою, дав їй укорінитися в собі, живитися собою, саме так вона виросла. Віднині вона не могла думати про те, що колись вигадала сама і тільки для себе, без думки про нього. Він був частиною цього, а вона, така далека від міста і своєї свободи, — не більше ніж розбалуваною поневоленою дитиною, якою була в минулому. Щось мало відбутися, щось, що вийде за межі її самої.