На ранок, коли все й досі дрімало, коли сонце ще не вповні викотилося з-за обрію, у напівтемряві Персефона наважилася. Вона поклала до сумки кілька книжок, трохи їжі й води й тепер крокувала протоптаною стежкою до лісу. Село лишилося позаду. Хутко зникла вона з поля зору потенційних спостерігачів у полі колосків, що виросли під палючим промінням. Книжки, які вона прихопила, були старими підручниками з археології та історії, які прочитала колись, був серед них і один роман: вона не знала, що їй буде ближчим у дорозі. За годину вона вирішила вперше перепочити. Дівчина вже подолала два пагорби та невелике узлісся і сіла тепер на валун побіля наступного лісочка. Садиби звідси було вже не видко. Нарешті вона відчула, що за нею не стежать. Цей гай її матері не належав, тут вона була чужа і вільна. Межу рідних полів було перейдено, коли вона ступила з вузької вулиці на траву перед валуном. Книги раптом здалися такими важкими, що Персефона розкрила сумку на камені перед собою й почала обирати. Історія держави. Орел і його політ. Великий птах — проте вилитий із бронзи. Сидячи отак на валуні, вона заходилася читати про давній народ, про рано посталу цивілізацію і врешті про переселення. Люди покинули свою батьківщину, своє місто біля майже зниклого пустельного озера. Група мисливців перетнула цю пустелю і перепливла море, аж поки вийшла на берег недалеко від батьківщини самої Персефони. Вони торували собі шлях крізь хвойний праліс, вони оселялися тут, виганяючи корінні племена або змішуючись із ними, й по якомусь часі заснували, авжеж, королівство, адже знали — завжди знали, — що є народом королів. А потім, потім, три тисячі років після них Персефона сиділа на своєму камені й читала про героїчні вчинки та новаторські винаходи, про різні звірства, але передовсім про прогрес, культуру та мистецтво. А також про «темні десятиліття», сховані за коричневими обтяженими пилом завісами, пофарбовані на чорно-біле, закопані в неглибоких могилах, сором’язливо затулених гілками та листям повалених родових дерев. Про страшно знайоме і відірване для уяви. Описи, що оживлюють нереальну епоху з на позір нескінченно далеких часів. Слова покоління безбатченків. Персефона помічала порожнини в реченнях, мовчання між рядків. Вона знала, що там чогось не вистачало.
Тракторист відкотив свою громіздку машину набік, поступаючись дорогою колоні військової техніки. Солдати сиділи у відкритій вантажівці, співали й курили, сміялися, горлали, тоді завважили Персефону на її камені й засвистіли, засвистіли й почали вигукувати дівчині компліменти, пристойні й не дуже, та вона не надто вслухалася, хоч і підвела погляд від читання. Вона махала їм відсторонено, її не полишало відчуття, що вона щось недогледіла, щось упустила. Спогад про якийсь поганий сон абощо. Молодики вже втратили цікавість до дівчини, щойно снопи на полях затулили її від них. Їхні думки заносилися вже біля наступного дня, що приведе їх на новий фронт і в нові могили. Один із них зробив знімок напівзруйнованого міста. Персефона втомлено відклала книжку. Це не історія її витоків, не може того бути. Вона не впізнавала себе в ній. Дівчина стулила повіки й занурилася в полудневий сон, і їй привиділася вона сама, хай ким вона зараз була. І при цьому вона лишалася в Зараз, могла бачити лише те, що відбувалося тут і тепер. Із кожним її кроком світ за спиною розвалювався, а перед нею з уламків поставали вежі. Поле і місто, більше нічого. Вона не могла наблизитися ані до першого, ані до другого, снила лише про своє місце на валуні, який тепер став такий високий, що й не видерешся. Він ріс і ріс під нею, вивільнявся з ґрунту — і ось уже вона на верхівці гори, на висоті шести тисяч метрів, похованих доти під піском. Коли Персефона насмілилася поглянути вниз, завіса з хмар на мить розступилася, відкривши землю, білу пустелю, і знов вона була на своєму валуні, на вузькому округлому вершечку острова посеред туману.
Зі сну її висмикнув грім: вона спіткнулася і зірвалася вниз із гори, крізь хмари, крізь дощ на землю, об яку розбилася і прокинулася. Небо, багряно-помаранчеве, пошрамоване слідами бомбардувальних ескадр, розкинулося між сонцем, що заходило, і місяцем, який саме з’явився. Вона не розрізняла ані прапорів, ані зброї, ані бомб, яким ніколи не впасти. Куди вони летять: на місто чи з нього? Може, вони зависнуть прямо в повітрі над нею. Хіба це передбачиш. Вона впізнала лише звук, вищання й громовий гуркіт моторів, немовби якийсь плавильний завод раптом осатанів. Вона покинула книги, покинула все, усе поза собою і побігла наосліп. Один раз вона завмерла на місці. Лише один раз, немов знерухомлена; та треба було бігти далі, навіть якщо навкруг неї скінчиться світ і вона потоне в своїй крові, у тіні його руїн. Нічого не могло зрівнятися з пам’яттю про біль, і ця пам’ять підганяла її глибше, глибше у хащі.