Місто помінялося за перші воєнні місяці. На околицях траплялися подеколи покинуті квартири загиблих, утеклих і розшукуваних, про які було прийнято мовчати; ці квартири перепродавали, здебільшого біженцям, які втратили свої домівки на окупованих, випалених прифронтових землях. Лінія фронту простягалася далека і геть не пряма. Друзі та вороги різали світ, ділили пиріг на сотню зубчастих шматків; міста щастило досягти лише обраним утікачам. Допущені владою чоловіки та жінки оселялися в осиротілих житлових будинках, інші зникали в тилу боїв, сідали в затемнені потяги. Як з очей, так і з думки. Одначе чимало мешканців столиці не приймали прибулих краян. Як наслідок — нові демонстрації і нове насильство. Адресати гніву змінилися, а містяни й не були проти, адже озлоблені люди, що їх спочатку на кільцевій дорозі збиралося попервах лише жменька і які з часом, що довше тривала війна, знай, множилися й накопичували сили, відволіклися тепер, маючи одного, та ще й досяжного, ворога перед очима. Мало хто дивився на вогнища, розкладені вночі противниками війни в пустих казармах на міському кордоні. Жорстокість народу і його воля відтепер цілили в різні боки. Ті, хто не хотів ненавидіти ані одних, ані інших, відступили у внутрішній світ. Заніміли, заклякли.
Зміни ці проходили повз Тіля, який іще ніколи не зважав на людей у своєму оточенні або на настрої перехожих, на яких наштовхувався по дорозі в університет чи додому. Його погляд був спрямований усередину. Пізньої осені, перед самим початком нового семестру, він наштовхнувся на незвичну статтю і прочитав про речі, що зламали хід його думок. То була не якась незначна новина, не дріб’язкові політичні чвари, не побутові поради і не належна вже до повсякдення пласка воєнна пропаганда, що замовчує будь-які порушення, особливо зі свого боку. Ні, це було повідомлення про мертвого солдата. Про того, хто фактично припинив воювати. Про солдата, від якого вже годі сподіватися геройств. Некролог на цілу сторінку. Це була історія людини, більше, ніж фронтовий звіт; тут оприлюднили лист чоловіка, який він написав перед смертю у польовому шпиталі до редакції щоденної газети. Лист надійшов нерозпечатаним, хоч і не електронний, він знайшов свій шлях у світовій мережі, потрапив до цензорів, а відтак у друк і в кожен дім. Жирний шрифт, кричущий заголовок, настирлива реклама чи трирядкове брехливе повідомлення, про яке швидко розгориться запекла дискусія і про яке так само хутко забудуть, — нічого з переліченого. Ні, це був аркуш паперу, пожмаканого, справжнього, сторінка, яку читаєш, яку свідомо береш у руку і так само самохіть можеш проігнорувати, відклавши набік. Ця стаття, цей лист був порушником, що прорвався до ретельно огородженого інформаційного світу. На відміну від інфовкиду, на який у мережі одразу знайдеться контрінфовкид, — при цьому обидва без посилань на джерело або, навпаки, з нескінченною кількістю посилань, — цей текст викликав довіру самим своїм гідним, поважним оформленням. Думки збурював навіть не неоднозначний зміст цього тексту, а саме його існування, те, що його пропустили, і те, що це не спричинили жодних наслідків. Ніхто не згадував його в розмові, ані в метро, ані в автобусі — ніде. Тіль спостерігав, лише на мить випірнувши зі співчуття самому собі, групу старців у їдальні. Вони у сум’ятті опустили погляд на свої чоботи, один із них відклав газету. Поновили розмову лише по якомусь часі. Просторікували про футбол, напустилися на чужинців в автобусах, відмінних від них в усьому. Жоден із них не забув про газету. Один із чоловіків і досі тримав її в міцно затиснутій руці, не випускаючи протягом усієї бесіди. Потім, коли вони розійшлися, старий перечитав газетну шпальту в глибокому мовчанні. Досі Тілеві здавалося, що лист солдата лишився непоміченим, та тепер зміни виринали перед ним з-за кожного рогу. Закам’янілий неспокій.
За два тижні до нового семестру, на ранок після великої університетської наради і Тілевого п’яного усамітнення в пустелі свого підвалу, доктор прокинувся на килимі з навдивовижу ясною головою. Жодної нудоти, ніяких памороків. Лише бадьорість. Сонце зазирнуло до його підвального вікна о шостій — і враз він звівся на ноги без скарг і зволікань та попідбирав скалки пляшок. Розтрощив остаточно руїни стола і наповнив ними й іншими свідоцтвами своєї нищівної майстерності сміттєвий пакет, який виставив у коридор за двері помешкання. Тільки тоді сів. Точніше, упав у крісло свого батька, старого домоврядника, і сливе сподівався почути протест, проте дух поводився тихо. Інші весь час лише стовбичили поряд, витріщаючись на нього, немов чекали ще один, іще жорстокіший напад люті, щоб посміятися з його розгубленості. Проте Тіль лише сидів, дивлячись прямо перед собою, на плямистий килим і стос паперів, що утворився в нього на ліжку. Марнота усе. Нехай собі лежить, де лежав. Робота Персефони, єдина цінна річ, зберігалася у таємній шухляді над узголів’ям. Там вона й укривалася пилом, замацана, поміж напівпустими пляшками рому й мускату. Павук розтягнув свою пастку між титульною сторінкою і дешевою горілкою, і хоча мереживо його було бездоганне, у цей шедевр не впіймалася ще жодна мушка. Духи між стінами не озивалися ані словом, батько теж примовкнув, тож Тіль нарешті розслабився. Він глянув на двері й крикнув: «Не страшно. Нікуди я не запізнюся».