Ніхто не відгукнувся. Тіль знав: якщо заплющить очі, світ замакітриться, захочеться спати, а по пробудженні його зустріне головний біль. Йому ж хотілося натомість дещо зробити. Поїхати до Персефони. Рушити з міста по далеких пагорбах, густих полях, до палацу її матері, в якому вона — хоч і лише словами — тримає доньку в полоні. Ну й жінка. Хоч як він її зневажав, та все одно шкодував, що так легко нажив собі ворога в її особі, та й заради чого? Заради молодого дівчиська, заради дзвіночків, аромат яких відчував поряд із нею, заради її м’якої шкіри і тендітних рук чи своєї дурної, сліпої жаги? Треба було від початку триматися на відстані, як він завше робив, взяти її роботу й працювати над нею — звісно, разом зі студенткою. Може, урятувався б тоді від колапсу на винограднику й приниження перед зібранням академічної еліти. Хоч йому й не залежало на їхній думці, він ненавидів бути отак висміяним. Виходячи з дому, він вигріб усе з поштової скриньки. Рахунки запхав до кишені, рекламні листівки викинув у смітник. Лист із університету відкрив одразу й одразу ж себе за це вилаяв. Це було запрошення на святкування: відзначали початок проекту одного з колег, нестерпного чоловічка, який не пропустив почесної нагоди першим розтринькати надані йому кошти. Такі врочистості були для Тіля мукою. Вони скидалися на дні на винограднику, тільки без приємного хвилювання і прихованого страху, що змушували дослідників поводитись обережніше і стриманіше. Свято переросте в пиятику, а напиватися йому любо наодинці. Та й користі для Тіля з того нема. Гроші роздали, проекти розробляються, усі плескатимуть одне одного по плечі та цокатимуться келишками. Виголошувати комусь тости — це не для Тіля, шанобливо ручкатися з кимось він не має бажання. Він склав листа навпіл і закинув назад до скриньки. Цього ранку сонце ще раз, востаннє спромоглося на тепло. Ряхтіло повітря над розпеченим асфальтом, заніміли пташки, вився дим з-за міста. Хтось, мабуть, необачно вронив на поле недопалок — от і зайнялося. Тіль розрізнив запах пожежі навіть із того місця, де стояв. Чи, може, то сморід пороху? Здається, десь стріляють, а може, то шум заводу або ж несправний двигун чиєїсь вантажівки. Густе повітря висіло над паруючим життям орендарів і повнилося слабкими подихами змалілої природи, скалічених дерев, щурів та комах. І цього разу він лиш коротко вдихнув, намагаючись розрізнити, про що говорять навкруг нього, та стіни й шибки мовби володіли чужою мовою; відтак він вийшов на вулицю, де вуха йому знову затулив гамір машин.
Стало прохолодно. Швидко надійшли і, перекинувшись на місячно-ясну ніч, розтанули сутінки. Прадавні дерева — смереки, ясени, в’язи чи ялини, Персефона не відала, — німотно обступили замерзлу дівчину, простягши до неї своє випнуте із землі коріння. Вона сиділа в западині, де протікав вузький потічок. Тут вона скоцюбилася, стуливши руки над головою, шукаючи порятунку чи радше сховку від бомб. Чверть години прокружлявши над полями, ескадра приземлилася поблизу міста на аеродромі, що мав ім’я президента. Та для Персефони ескадра нікуди не щезла. Вона її не бачила: на заваді стояли-хиталися верхівки дерев. І чути не чула, бо у вухах відлунювало лише пульсування крові у скронях, які, здавалося, зараз луснуть. Плутаючи думки, тиснучи на очі, гаряча рідина розносилася її тілом. Ці нещадні машини й досі були для неї поряд. Чорні вершники неба, війна, смерть, чума і страждання, вони чигали на неї звідусіль; урешті їй таки вдалося заспокоїти серце, гудіння в голові ущухло. Тільки шурхіт і хрускіт, тільки дихання лісу.