Статую потрощили, караючи за голод, розхитали, помстившись за муки, та врешті перекинули, не в змозі простити за сльози скорботних матерів. Поля держави гнили, просякнуті отрутою війни. Орні землі лежали тверді й безплідні, попри марні гарування селян. За стінами міста над брудом вулиць роїлися мухи, а сам мегаполіс став гніздом пошесті, із сірих нетрів якого щодня котилися вози з трупами; мертвих закопували в пустелі, ховали глибоко під дюнами, так глибоко, щоб навіть пересування пісків не могло вивільнити їх із могил. Утім їх посилали так далеко в підземний світ, що вони отруїли великі джерела й тільки поширили хоробу водами держави. Селяни, солдати, книжники і торговці падали, заточившись, у пил. Струпи чуми тріскалися на тілах небіжчиків, випорскуючи заразу в повітря.
Розбитий ворог, і сам бідуючи від свого глупства, спостерігав за цими стражданнями здалеку з неприкритою зловтіхою й повернувся до рибальства та землеробства. Між тим король залишився сам. Найближча з його жінок покинула королівство на нього, померши під час пологів разом із дитиною. Тепер, коли всі вони покинуті, король більше нічого не міг дати ревучому хворому натовпу, який зібрався перед його ворітьми, під тріумфальними арками та на площах. Та й люди скоро перестали просити. Не просили ні води, ні їжі, тільки вимагали його голови. Король спрямував на них зброю, випустив стріли й вогонь, якими напередодні вражав чужого ворога, на власних дітей, на свій народ, і народ розпорошився, бо ліпше прийняти смерть від голоду й чуми, аніж від руки свого батька. Широкі вулиці, обсаджені пальмами, тепер посохлими, з коричневим листям, лежали покинуті. Міська стіна захищала тільки жменьку виснажених мешканців, а водяними шляхами плавали човни без керманичів. Король дивився вниз зі своєї стіни на отруєні колодязі, що їх колись викопали за його наказом, і на стару караванну дорогу, на братські могили в передмісті та на безживні поля. Він владарював над помираючими і над померлими. Він був владарем гордого народу, кочового племені, оточеного стіною.
IV
Іще в жовтні, який добігав кінця у супроводі духів і чудовиськ, із міста через поле покотилася й поповзла до лісу, що на краю земель великої садиби, колона всюдиходів, вантажівок і екскаваторів. Належні до садиби землі відділяла дорога. По цей бік звелися намети й тенти, ціле контейнерне містечко, а по інший бік землероби збирали гарбузовий урожай. Невеличкий лісок обчепили по всьому периметру, в заростях прорубали вузький прохід для техніки й нарешті почали розкопки. Віднайдення скарбів культури. Рештки великої битви столітньої давнини і послання від мертвих, немов їхній бойовий оклик до змореного війною народу. Ми були королями! Згадайте про це! Телевізійна команда пробула багато тижнів у таборі археологів і повідомляла у вечірніх новинах про їхні знахідки. На першій шпальті щоденної газети надрукували зображення багнета, а за ним — старовинний напис: Це спогад про те, що колись ми були королями.
Сотні фотографій, що їх робочі знімали на телефони, невдовзі заповнили мережу, і всюди, у кожній газеті, на кожному форумі почалося експертне й аматорське обговорення. Археологи давали інтерв’ю з місця розкопок, а Тіль сидів у новому кабінеті, замкнувшись тут і почуваючись так, немов він дав себе обікрасти чи продав щось задешево. Він випустив із рук багнет, який йому передала Персефона, і не отримав за це нічого, крім цього кабінету й помічниці. Помічниця, на місце якої він запропонував Персефону, — і його бажання виконали, — сиділа навпроти нього. Схрестивши ноги, вона мляво гортала сторінки письмових робіт, які Тіль мусив оцінити, і розмірковувала про свій переїзд — про те, як би їй не потрапити матері на очі, коли вона забиратиме свої речі. Тиждень тому Персефона дзвонила покоївці й просила спакувати для неї сумку, проте дівчина й досі не змусила себе з’їздити по неї. Персефоні набридло весь час кочувати, ні з ким не розмовляти, когось уникати, навіть якщо це була її мати. Проте їй так само набридло вислуховувати поради, що і як їй слід робити. Потрібно було обирати якийсь бік. Вона не знала, чи лишатися їй на боці Тіля. І чи хоче він, щоб вона лишалася біля нього. Проте він і не висловлювався проти. Тільки наполіг, щоб вона не повідомляла університету його адресу. Для своїх листів вона використовувала поштову скриньку на головному вокзалі.