Д-р Тіль схилив голову над документами і нервово постукував ногою. Він шепотів щось сам до себе, не підводячи голови. То були лише кілька слів, після яких він знову замовк. Він намагався не показувати Персефоні того сум’яття, яке його повсякчас діймало, коли він сидів у своєму новому розкішному кабінеті й займався чимось беззмістовним. Лаючись сам до себе, він знов і знов роздумував про те, що втратив, у чому йому відмовили, а також про кожну несправедливість, байдуже, коли він із нею зіткнувся: багато років тому чи сьогодні. Їхня знахідка була чудова, це був прорив, культурний здобуток, із цим погоджувалися всі. Путьєр, міністерство, преса — усі вони були згодні щодо величезної значущості забутого поля бою, щодо манливої сили героїчних історій, що покояться там, і вже невдовзі до цієї нової святині нікого не пускали. У перший день Персефона ще усміхалася передовицям газет, і Тіль разом із нею, втім його самого зупинили на дорозі через поле. Гай обчепили так добре, як тільки змогли, і на узліссі він побачив одного з колег, старого чоловіка, якого годилося б відправити на пенсію і який роздавав накази групі робітників. Тіль близько години намагався привернути на себе увагу з дороги в надії, що хтось його впізнає і пропустить. Урешті звечоріло, серед темряви запалали прожектори, і він мусив забратися додому. А тепер він сидів, оглядав свій кабінет, спостерігав за Персефоною і качався на стільці. Багнет нічого йому не приніс, але принаймні загнав Персефону назад до університету й допоміг здобути ім’я, яке в усіх якщо не на язиці, то на слуху. Він дав їй сили знову звільнитися від матері, удруге показати власну волю, а не коритися тій, яка наказувала їй відгородитися від світу і стати юристкою. Після сенсаційного відкриття Персефони її мати провела цілий тиждень на телефоні. Персефона не відповідала на її дзвінки, хоч і телефонувала іншим. Тіль незрідка питав себе, який вплив її мати могла чинити на рішення міністерства й університету. Хоч як вона намагалася тримати доньку подалі від Тіля, їй доводилося втручатися в обхід багатьох складнощів і ніколи безпосередньо — особливо тепер, коли Персефона ненадовго перенеслася в центр загальної уваги. Вона вже не могла протидіяти бунтівливій, нерозважливій дівчині, яка хотіла повернутися до археології і зажила слави у медіановинах. Подібних знахідок не робили вже впродовж кількох десятиліть. Літні пани з керівництва інституту відчули приплив життєвих сил та амбіцій. Йому дозволили викладати іще одній групі початківців: «Теорія і методологія доісторичної та історичної археології».
Його гарненька помічниця, як він відтепер називав її, підморгуючи, — вона не заперечувала — була його єдиним зв’язком із камерами, з глухим громом їхніх спалахів, а її ім’я, яке нині стало відоме, було всім, за що він іще міг ухопитися. Хіба це не та дівчина, що знайшла давню зброю? Так, але вона, імовірно, і гадки не мала, що робити з цією знахідкою. Натомість він — він одразу визначив, що це за гравіювання і з чого багнет виготовлений, саме він переконав її піти разом до Путьєра й кинути цю знахідку йому на стіл; так вони і зробили. Путьєр був і справді вражений, якби це залежало від нього, і Тіль знав це, вони обоє, сам Тіль і Персефона, уже керували б розкопками. Проте ректор тут мало вирішував. За знахідки, що стосувалися національної ідентичності, відповідали інші люди, які знали, який сенс надавати знайденому, як його інтерпретувати і презентувати. У такий спосіб із купки кісток і заіржавілої сталі поставав пам’ятник героєві, а з кривавої різанини — боротьба народу за своє існування та за Батьківщину. Тіль був майже радий тому, що не його ім’я стоятиме під цим тлумаченням, що не його призначать відповідальним за накинутий цій знахідці сенс. Щоправда, не знати, скільки ще протриває ця війна і коли вона скінчиться. Може, Тілю колись іще випаде нагода вписати своє ім’я: байдуже, що про це напишуть у подальшому, ця знахідка назавжди буде пов’язана з закарбованим під нею іменем, і це ім’я викликатиме повагу навіть за двадцять років, хоч і належатиме, мабуть, уже померлому.