— Тоді приходьте пізніше. Я буду в своєму кабінеті й чекатиму на вас, але не надто довго, — він простежив очима за Тілем, відтак затис свого ціпка під пахвою й попрямував назад до сходів.
Тіль передумав щодо ліфта. Путьєр спантеличив його. Не те, щоб Тіль не вмів спілкуватися з людьми, навпаки, він міг бути доволі приємним співрозмовником, коли того бажав і коли очікував на бесіду, проте щойно думки йому заносилися деінде — і тепер розлетілися навсібіч, мов зграйка сполоханих голубів. Він мусив присісти ненадовго, скориставшись напівтемрявою підвальних сходів, перш ніж рушити далі. Тіль заніс свою сумку до кабінету, розклав речі на столі й знову вийшов за двері. Він намірявся вже піти додому, але вказівник — легко помітні жовті літери на блакитному, — за яким орієнтувалися відвідувачі у пошуках дирекції або будь-якого іншого кабінету, нагадав йому про справу. Таблички провели його від сходів до сходів, іще на півповерху вгору, відтак зміястим коридором, викривленнями лабіринту, яким була ця безліч разів ремонтована, модернізована й перепланована будівля, і врешті на піддашшя, в приміщення адміністрації. Кілька днів тому в пошкодженому цвіллю даху прорізали панорамне вікно, крізь яке пробивалося світло навіть за цієї хмарної погоди. Секретар попросив його почекати недовго: в ректора нарада. Тіль затулив очі від променів паперами, які прихопив із собою. Він ніколи не брав додому багато роботи, але ці сторінки хотів прочитати до завтра. Одна студентка вмовила його продивитися її письмову. Цей небажаний обов’язок душив його, ледь не ставав посеред горла, і він проклинав власну слабкодухість. Слід було ввічливо, але твердо відхилити прохання, та він відволікся на щось, як завжди з ним траплялося у цім коридорі, був украй неуважний, до того ж дівчина була гарненька. Вона пахла дзвіночками й накручувала на палець темне пасмо, а коли заговорила, в її волоссі зблиснула біла шпилька. Дівчина обдарувала його усмішкою, чарів якої була свідома. Тіль навіть не розчув її слів, лише покірно кивнув.
Це було нестерпно, адже все вказувало на те, що ним зманіпулювали, навіть якщо він не міг — і не хотів — опиратися маніпуляції.
Вона розчинилася в натовпі. Він поклав роботу в кабінеті й забув про неї аж до цього дня. Між тим вони домовилися, що завтра вона забере ці кілька сторінок, цю письмову роботу, — нічого видатного, припустив він одразу, — і обговорить із ним, а він їх навіть не гортав. Дорогою з університету він подужав би ці сторінки, скинувши з серця камінь цієї обтяжливої обіцянки. Він розраховував, що не надто заглиблюватиметься в подробиці. У пам’яті Тіля не збереглося її обличчя — тільки дзвіночки, тільки весна. Він постановив собі не надто витріщатися на неї, коли вона прийде. Найліпше пригасити світло, залишити ввімкненою тільки лампу на столі. Йому вистачить і аромату. Вона для нього — табу, але ж вдихати запах — не злочин. Може, він також зустрічався б із нею серед юрби. Торік одного його колегу відправили у вимушену відпустку через недозволений зв’язок із асистенткою. То був огидний, потворний стариган, що не пропускав жодної спіднички, але поважний дослідник. Наразі він повернув собі посаду, та Тіль вважав пропущений робочий час значною втратою. У віці цього дідугана не відаєш, чи прокинешся наступного ранку. Зрештою, може, й на краще, ба навіть необхідно, щоб такі, як він, зникали час від часу, звільняли насиджені посади й давали дорогу інноваціям.
Перед тим, як Тіль вийшов із університету, ректор повідомив, що йому доведеться продовжити викладати, бо на фінансування його розкопок не було грошей. Він може й надалі нудьгувати з першокурсниками й нидіти над прогнилими картами та звітами. Адже дослідження можливі й у такий спосіб. Наступного семестру до нього, можливо, навіть приставлять асистента.
— Зрештою, хіба ви не застарий, щоб копирсатися в ямах? Намети та пронизливо холодні ночі у зруйнованих містах — то все ж для молоді. Натомість чоловікам нашого віку личить доручати це комусь іншому. Ми керуємо, — тут ректор тицьнув себе пальцем у груди, — ми навчаємо.
По цих словах він відкинувся на спинку гігантського офісного крісла, кивнув Тілю на двері й відвернувся до нового вікна на даху.
У підвальній квартирі, двокімнатній, півстолітній, у будинку на одному з пагорбів міської околиці, де, відділені лише стінами й водночас безмежно далекі від справжнього життя і справжнього світу, туляться, немов у родинному мавзолеї, тисячі людей над і під тобою, на шпалерах іще затримався останній подих померлого. Д-р Тіль отримав її у спадок: колишня квартира домоврядника, житло його батька. Батько вже давно помер, повільно задихаючись у порожній і запилюженій квартирі, вражений тяжкою формою раку гортані. Його син дізнався про це лише кілька тижнів тому з листа від нотаріуса.