Тіль обпік собі руку й випустив із неї в фойє коробку сірників. Це були не його сірники. Він знайшов їх в одній із шухляд кабінету і вже їх не потребував. Гості й мешканці будинку вихлюпнули з воріт перед будинком. Дехто з них одразу поспішив під звуки гудків і крики до автомобілів із затемненими вікнами й майже нечутно зник у багатоголосому витті ночі. Тих, хто намагався пробратися крізь демонстрацію пішки, поглинула й потягла з собою юрба. Тіль і Персефона лишилися стояти, закинувши голови й спостерігаючи, як спорожнілу будівлю дедалі щільніше обіймає вогонь, висолоплюючи язик із горішніх поверхів. Гаряче осіннє повітря роздмухувало полум’я і періщило їм у лице. У Тіля пересохли губи. Він облизнув їх, хай це нічим не зарадило, а тоді поклав обважнілу руку на тремтливі плечі Персефони й відвів її на кілька кроків набік, щоб звільнити шлях для тих, хто втікав. Десь далеко озвалися пожежні сирени, проте їхній звук не ближчав із часом. Цієї ночі гасили так багато згарищ, що будинок лишився догоряти дощенту.
Народ насміхався зі свого бога, оголосивши його боягузом. Проклятий і зневажений, він спав ночами за своїми стінами й прокидався щосвітанку на самоті, відгороджений від вранішньо-сірого світу колючими решітками на вікнах і широкими плечима свого охоронця. Жодній із його жінок не дозволили ділити з ним ложе. А його синів ніколи не допускали в його покої. У такі одинокі ночі пам’ять підносила йому образи заквітлої пустелі й жвавого міста, серце якого пульсувало, розганяючи тисячами каналів живлющу воду по пустелі. Цим марили і він, і його народ, однак, зголоднілі й хворі, його люди відчували не тугу за втіленням цієї мрії, а безсилу лють і наконеччя стріл зі стін палацу в своїй плоті, а перед очима у них застигли смерть і війна, і пошесть, і обличчя їхнього короля. Колись вони були заможні. Колись вони були володарями світу, пересуваючись крізь піски на величезних човнах, а тепер вони замкнені в цьому місті, серед розпаду й перетвореній на болото пустелі. До чого все це багатство, якщо воно таке нетривке? Ліпше вони лишилися б пастухами. Ліпше жили б, як шляхетні кочовики, якими в Писанні постають їхні предки. Нащо вони подалися за цим шаленцем, нащо змінили світ і пустили йому кров, із якої тепер ловлять рибу? Цей чоловік спокусив їх усіх і накликав на них біду. Король і його народ блукали поглядами від моря на півночі до солоних озер на півдні й далі на схід, туди, де їхнім очам на заваді ставали високі дюни. За цими дюнами буяло свято, проте і чужий народ ходив невдоволений, бо мав не все, бо хотів мати більше, ненатлий, як і тутешній народ короля. Потай і вони, ці невдоволені, озброювалися до бою, поглядаючи вбік високих дюн, тим паче, що саме там лежить украдене в них багатство. Вони більше не обробляли відроджені поля. Більше не виходили рибалити в щодалі чистіші води. Вони кували зброю, і король спав у морі голосів, які підначували його на війну.
Частина друга
V
Пообіднє сонце на аеродромі в кількох хвилинах їзди від Масуда було таким сліпучим, що Тіль мусив постійно мружити очі, і таке спекотне, що він застигнув на трапі, відпустив Персефону й підняв руку, затуляючи собі обличчя. Ззаду його підпихали інші пасажири, поки Тіль, наосліп намацуючи поруччя, не почав спускатися вниз. Між ним та секретарями, функціонерами, міністром і почтом міністра в одностроях утворилася відстань, яку він не поспішав скорочувати. Так розділилися дві групи, що подорожували разом: університетська і та, яку делегувало Міністерство оборони. Їхнє розділення на летовищі Масуда, мабуть, здалося солдатам, оркестру, політикам і пресі, яка записувала державний прийом для загалу, спланованим заздалегідь. Унизу ці групи стягнулися в дві вузькі колони, які, й досі відділені кількома метрами одна від одної, промарширували повз ряди озброєних людей, неоковирно намагаючись тримати однаковий темп, по червоному килимі, що його розстелили саме для них, аж до козирка ангару, під яким на гостей уже чекав колега прилетілого міністра. Асфальт злітної смуги, безхмарне пустельне небо, пісок і місто сяяли так, що Персефона й Тіль хоч-не-хоч опустили очі долі, на багряний оксамит під своїми ногами. Засліплений і розгублений, Тіль, утім, вловлював видихи, шепіт, звуки фотокамер, кількаразові виступи оркестру. Він був не певен, чи це привітання призначене саме йому, чи це його фотографують, для нього грають, його вітають із прибуттям. Та все одно він підняв руку й помахав, змушуючи себе усміхатися попри спеку й піт, що тонкими цівками стікав йому на брови, шкіритися й кивати в той бік, де, на його думку, стояли репортери. Якби промені сонця не палили так його шкіру, якби в його легені не потрапляло сухе розпечене повітря, йому могло б здатися, що він стоїть біля чорної шахти й новеньких вагонеток і демонструє розкопані скарби. Він тицьнув Персефону ліктем. Най помахає! Най також усміхнеться у камеру! Вони нарешті прилетіли! І цього вечора відсвяткують у готелі! Тіль уже й геть забув про свою нудоту. Забув, як щойно, під час приземлення, стиснув руку Персефони так міцно, що їй довелося її висмикнути. Пам’ять Тіля поблідла супроти звуків камер і лихоманки власного ослаблого тіла.