Вони хотіли переночувати в Масуді, перш ніж продовжувати подорож. Персефона підшукала для них готель у центрі міста, біля водяних садів, ринкової площі й нічних клубів. Вона хотіла ще хоч раз поспати в зручному ліжку, перш ніж проводити решту зими в наметі. Волонтери — троє студентів Тіля з п’ятого семестру — посплять цю ніч у готельних номерах, які подорожнім надає аеропорт. Зранку вони всі разом зберуться біля аеропорту й попрямують далі в свою експедицію. Виїзд о десятій. Доти Тіль зі своєю помічницею мусять дещо залагодити. Треба спакувати харчі й повантажити їх у позашляховики. Намети, спальні мішки, килими, парасолі, молотки, щітки, зубила — усе це треба було ретельно перевірити. Потрібно переконатися, що в них є важка техніка і що місцеві помічники, робочі, присутні у повному складі. Персефона хотіла упевнитися в цьому до сніданку. Вона збиралася витратити цей день, який у них іще залишався на це місто, його культуру й історію, її затінені сади, площі та провулки, щоб насолодитися цією цивілізацією разом із Тілем.
Одночасно з їхнім літаком на аеродромі приземлилися три важких транспортери. Із них вивантажували військову техніку. Міністри потискали руки. Танки зустріли радісними вигуками й поставили в ангар. На склад занесли запечатані ящики, щоб пізніше вразити ними суперника на кордоні за тисячу миль звідси. Тіль натомість отримав свої екскаватори й трактори-плазуни, а міністр — чималий грошовий переказ.
Ніхто до пуття не знав, нащо цей зопрілий старий професор, його дівчина і троє диваків сюди взагалі приїхали. Що їм знадобилося в Масуді, в останньому великому місті перед дюнами, якщо не торгівля і не втеча від світу в розкішних готелях? Та, схоже, вони були частиною делегації, тож ці питання лишалися невисловленими, а їх самих зустрічали з такою ж шаною, як і високоповажних гостей. Вони злилися з шанованими особами, тисли руки й шикувалися на фото для преси. Лише згодом дві розділені на трапі й возз’єднані перед камерами групи розсілися по різних лімузинах.
Масуд, молоде місто-оаза, постав протягом останнього десятиліття на берегах нововіднайденого джерела на північному краю Сахари, просто серед пустелі. У цьому місці, від якого машиною одна година від столиці й від метушні, шуму людських мас і справжнього світу, оселилися заможні родини, політики, промисловці й відомі митці: у центрі, в баштах із білого піщанику, або на околиці міста в бунгало удень насолоджувалися пишними водяними садами, порівняно м’яким кліматом біля озера, що виникло на місці джерела, а ночами походжали в елегантному одязі від клубу до клубу. Із околичних містечок і сіл, а також із нетрів столиці сюди приїздили наймані робітники, слуги, у які подалися торік біженці з далекої війни. До тутешніх любителів погуляти приєднувалися і туристи. Коли на вулиці темніло, їхніх мешканців більшало в кілька разів, та їхнє число меншало, коли підіймалося сонце. Той, хто тут мешкав, жив без будь-яких сумнівів. Тож і Тіль піднесено оглядав пустелю, що простягалася аж до крайнеба, обриси далеких передмість, швидкісний потяг, що здіймав за собою піщану бурю, колони автомобілів, що купчилися на в’їзді до міста. Та краса Масуда лишала його байдужим. Він не завважував ані майстерної архітектури, ані природної грації садів. Сучасний вигляд меблів, дорога уніформа портьє нічого для нього не означали. Кожна секунда, яку він проводив у чеканні на те, щоб нарешті поїхати далі, коли все буде готове, мучила його, точила й виїдала нерви. Хай як охоче Тіль купався в спалахах камер, зараз, як і напередодні, він знову став неспокійний, підозріливий і нашорошений. Неначе він не міг повірити, що нарешті потрапив сюди; він почувався так, ніби вкрав свій дозвіл, фінансування розкопок, цей літак, помічників і робітників, ніби в нього з хвилини на хвилину можуть усе це відібрати. Він повсякчас зацьковано поглядав на двері. Ось зараз у них постукають, ось зараз, і він знову прокинеться вдома зі своїми духами, яких тільки побільшало за ті тижні, коли він готувався до вильоту, знову прикладеться до пляшки зі сховку й розтрощить кухонний стіл. Тіль не міг ані незворушно сидіти, ані стояти, хоча йому боліло стегно. Мов звір у клітці, він походжав туди-сюди зухвало збудованим у формі дубового листка балконом готелю, лишаючи на білому кахлі піщані сліди. Не в змозі це більше терпіти, втомившись озиратися в пошуках переслідувачів, він перевів погляд у далечінь, туди, де, якщо Персефона вгадала тоді, багато місяців тому, і якщо все те, що вони вдвох розшукали, виходячи з її правоти, також підтвердиться, лежить попід дюнами замкнений саркофаг. Південний захід. За сотню миль углиб пустелі, вздовж старої і занедбаної караванної стежки, а потім на південь, більше не орієнтуючись на жодну вулицю, поки досягнеш таємної позначки на карті, що вказує на забуту королівську гробницю під пісками Сахари.