Персефона лежала на ліжку і витріщалася на долівку, стежачи за гіпнотичним обертанням почіпного вентилятора. Хоча їхня поїздка не видалася їй складною, вона таки почувалася надто втомленою, щоб перевдягтися. Вона хотіла вмовити Тіля на спільну прогулянку садами, яка їх відволікла б, а потім вони могли б піти кудись випити, байдуже куди, у якийсь із клубів, та ліпше в той, що розрахований на туристів. Тут, у Масуді, їдучи в лімузині з аеропорту до міського центру, Персефона чулася так упевнено, як уже давно не почувалася вдома. Серце забилося частіше, і йому було тоскно від радісного передчуття, а не від страху. Небо було вільне від хмар і таке однорідне та ясне — тут не могло чигати нічого, жодного винищувача, жодної ракети. Навіть вуличний гамір — і той різнився. Перехожі сміялися, ніхто не кричав. По дорозі їм не трапився жоден жебрак, не було ані солдатів, ані кратерів від бомб, лише неушкоджений тротуар і бездоганні фасади. Персефона розвернулася до радіоприймача та обережно розплющила одне око, поглянувши на годинник на його екрані. Полудень. У них іще є час. Вітерець зі стелі, приємне тепло та гладеньке простирадло під спиною вколисали її в дрімоту без снів.
Тіль розбудив її в сутінках, та й те випадково: зашпортався й ухопився за один зі стовпчиків ліжка. Він був п’яний, та вони все одно зібралися разом кудись пройтися. Вони не хотіли проводити цю єдину ніч сам на сам у цьому на позір чужому місті неонових вогнів і вечірнього гомону, блискучого білого каменю і води. І ці неонові вогні, які здавалися з їхньої кімнати роєм миготливих світляків, виблискували з-за сталево-скляного моноліту за дві вулиці від них, звідти, де лежало, заховане від зовнішнього погляду, справжнє серце Масуда; могутні лазерні промені то висвітлювали обриси хмарочосів на тлі неба, то зникали зі світу, не відбиваючись від жодної поверхні. Не встигли вони пройти й кількох сотень кроків, як серце міста заповнило собою все небо й поле їхнього зору. Місто немовби тримало оголене серце в ламких пальцях будівель, а між ними невпинними припливами й відпливами курсувала його густа кров — потоки нічних роззяв.
Вони хотіли туди, де було на перший погляд чудове життя. Де можна було вільно дихати, де на ранок повертаєшся додому пересичений враженнями. Вулична течія була така ж стрімка, як потік лави на кільцевій дорозі, що приніс їх сюди, і така ж гамірна, криклива, збуджена й гаряча — та все ж відмінна. Тут не відчувалося люті й сум’яття, замість світла смолоскипів — блимання лазерів. Хіба що алкоголю вистачало і там, і тут. Лють, катарсисна лють афекту, ще прийде, коли зійде сонце. Люди ще переб’ються між собою і не пам’ятатимуть причини. Персефона й Тіль трималися за руки, щоб не загубити одне одного. У Тіля пітніла долоня. Персефону охопила незрозуміла відраза, але вона не розтискала пальців, навпаки, притягнула його поближче й поклала його руку собі на стегно. Він розкашлявся і почав терти око, в яке потрапила піщинка. Також він щось говорив, але вона його не чула. Тільки вдавала, що розуміє кожне слово. Тіль збадьорився. Він тицяв пальцем то в той, то в той будинок, то на захід, то на південь. Він знову заходився пояснювати і навчати. Вона раділа, що може його не слухати. Цей клуб зветься «Скарби пустелі», переклав Тіль. «Скарби пустелі», фасадом якого вгору й униз перетікали світлодіодні краплини. Скляний дах із діамантовим шліхтуванням немовби коливався разом із рухомими прожекторами.