— А ви знаєте, що сьогодні знову скинули бомби? — звернувся хтось до нього.
Тіль незворушно грався соломинкою, прокручуючи її між пальців.
— Невже! Докторе Тіль, чи це ви?
Доктор Тіль? Атож. Звичайно, доктор Тіль. Але хто... він роззирнувся так різко, що в шиї хруснув в’язок. Лиця розпливлися від рвучкого руху, і він, не в змозі впізнати обличчя ліворуч від себе, звузив очі, неначе видивлявся співрозмовника в далечіні, чекаючи, поки почіткішає зір. Один із секретарів міністерства стояв за кілька кроків від нього, обпершись на скляну стійку бару, і намагався докричатися до Тіля, перехилившись через трьох нижчих за нього чоловіків, що, розвернувшись до танцмайданчика, рухали головами в такт музики.
— Так. Доктор Тіль. Підійдіть-но ближче, я вас майже не чую.
— Як ваші справи? Як перший день у Масуді? Ви тут надовго?
— Ні-ні, завтра рушаємо далі. У нас щільний графік. Навесні ми вже маємо повернутися. У нас повно роботи: ще б пак, за два місяці треба перекопати всю пустелю.
Секретар розсміявся. Тепер, коли він стояв безпосередньо навпроти Тіля, виявилося, що він переріс його ледь не на дві голови, проте із ввічливості всівся на стілець біля стійки, щоб говорити з ним на одному рівні.
— Цілком уявляю, — кивнув він. — Ми теж за два дні полетимо назад. Наразі повітряний простір небезпечний. Власне, як я й казав. Бомби впали неподалік від міста... Та й гарно ж тут. Хоча й спекотно. Я думав, що пустелі вночі остигають, — він витер змокріле чоло рукавом. — Де ви лишили свою чарівну супутницю? Вона вам хто: донька, помічниця?
— Помічниця — так, донька — ні. Вона мені дуже допомогла з тим, щоб узагалі сюди дістатися. Вона десь там, позаду, — він квапливо змінив тему розмови. — То як, зраділи тут нашим чудовим та́нкам? А нам вони що, уже не треба? — Тіль прокашлявся й попросив цигарку.
Молодий секретар відказав, що не курить.
— Ні, — серйозно сказав він відтак. — Та́нками в нас не зарадиш. А тут усе ще мирно, та якщо все не вгамується в нас на батьківщині, війна скоро дійде й до цих земель. Ну тобто не до цього міста, а до кордону. Тут нам поки що нічого боятися. Узагалі-то це якесь божевілля: у Масуді панує така ідилія. Це нечувана річ. А от ви: ви ж у цій пустелі, мабуть, прориєте кілька шарів не надто давніх кісток, перш ніж відкопаєте свою стару гробницю. Не ображайтеся, але я себе питаю, чому ми зараз, посеред війни, посилаємо археологів світ за очі. Я поважаю те, що ви робите, але ви ж розумієте, про що я кажу.
Тіль розумів і не казав нічого. Бариста саме виставив на стійку тацю з льодом у відерці, пляшкою та кількома склянками. Тіль показав на свій лід, пробурмотів якісь вибачення і попрямував із тацею назад крізь натовп. Який бовдур! Секретар лишився стояти, щось гукнув йому в спину, певно, щось на прощання, проте Тіль не хотів більше нічого чути. Нехай турбується своєю війною; Тілю і ця війна, і розмови про неї вже остогидли. Нащо посилати археологів світ за очі? Бо він виборов собі право поїхати світ за очі, ось чому. І не мусить тепер вислуховувати чиюсь дурню. Тіль хильнув із пляшки й поставив відерце з льодом на підлогу. Що йому, власне, з того льоду: він видудлить напій, перш ніж той узагалі встигне зігрітися. Він заслужив собі це право і ці кошти, він зробив усе, що є і було необхідним. У каскадах світла, палаючи вогнем, затанцювали відлуння рухів — Тілеві духи. Вони спантеличували підстаркуватого професора, вели дедалі глибше в розхитаний бурею ліс із людських тіл, що сам собою розступився перед Тілем, викорінюючи рухливі стовбури й звільняючи широку стежку. Периферійний зір вводив його в оману, він бачив перед собою тільки проспект, у кінці якого бринить силует башти з червоного світла. Духи, які невідклично подорожували за ним, відображалися сяйвом на фасаді цієї башти, так ніби вона стояла в язиках полум’я, і найяскравіша з химер притискала до грудей стос якихось папірців, потискала невидимі руки, підморгувала доктору Тілю, розповідала йому про своє відкриття. Примара обігнала Тіля та опинилася по інший бік вогнища. Тіль зі спустошеною пляшкою в руці намагався зрозуміти, що вона торочить, проте дивна тінь торочила лише щось про хімію і про воду. Попри це, він таки ішов за нею туди, куди вона його тягла, лишаючи позаду центр міста й водяні сади. Його пляшка була то наполовину повна, то знову порожня. Під ногами в нього хрускотів пісок, він проникав у взуття, лоскотав ніздрі. Дух у нього на очах розсипався на чорний попіл і відлетів із шумом Масуда. Зранку Тіль прокинувся в готелі. Сам-один.