За дверима номера, в коридорі, Персефона розклала свої книжки й нотатки на придиванному столику під вікном і намагалася читати. Вона намагалася зосередитися на обчисленнях, аргументах, історичних посиланнях, які сама розробила, виявила й записала, але вони були їй надто знайомі, тож вона звернулася до іншомовних слів і розгорнула книжку з історії, яку залишила в себе після того вечора в лісі. Вона пам’ятала її не такою важкою. Можливо, це просто слабкість після безсонної ночі.
До вчорашнього вечора вона ледве чи перекинулася кількома словами з їхніми помічниками, проте, сидячи навпроти них у легкому сп’янінні, передаючи по ряду келихи й радіючи несподіваній компанії, вона почала поволі впізнавати їхні обличчя. Вона ходила з ними на спільні пари, ось цього якось перестріла в інституті, іншому одного разу попросила про ручку. Із цих моментів, цих випадкових зустрічей посеред гупання та коливання клубу раптом постала взаємодовіра, і вони виголошували тости, розповідали анекдоти, підспівували знайомій мелодії, здіймали руки вгору й падали в чужі. Неочікувано виявивши, що вони між собою знайомі, студенти назвалися: Мінті, Гек, Підо — та роздали одне одному прізвиська, скорочені імена, бозна-навіщо...
Персефона того не розуміла й не застановлялася над тим. Раптова ейфорія тривала, аж поки Персефона запитала себе, куди це подівся Тіль, який кілька разів виринав біля бару. Його голову з сивиною вона побіжно завважувала там і тут серед людської товщі, та хтось повсякчас вкидав якийсь жарт у розмову, Мінті підіймала свою «Кайпірінту», Гек — «Криваву Мері», Підо салютував шнапсом, і вона бралася за келих шампанського та забувала про Тіля. Лише згодом, коли гамору трохи поменшало й заграла повільна танцювальна мелодія для тісніших обіймів, вона підвелася й роззирнулася клубом від туалетів по один бік до діджейського пульта по інший, проте не побачила серед молоді жодного літнього чоловіка. Вона поділилася своєю тривогою з іншими, і вони вихилили свої напої та рушили гуртом на пошуки Тіля. Персефона і Мінті повернулися в готель, щоб перевірити, чи нема його там, тим часом Гек обійшов пішки територію біля клубу, а Підо викликав таксі, щоб покружляти вулицями, що вели від міського центру. Усіх їх помітно хитало, коли вони вибралися на свіже тепле нічне повітря. Кисень сильно вдарив у голову. Персефону знудило. Вона мусила спертися на Мінті. Дівчата ввалилися у вільний номер, Персефона впала на ліжко і заснула, попри всі свої намагання опиратися сну, після того, як Мінті принесла їй склянку води і вийшла з кімнати. Гек також поплентався майже спорожнілими бічними вуличками й повернувся на світанку до свого номера, щоб трохи урвати собі сну. Врешті саме Підо, протинявшись годину, розшукав Тіля майже на виїзді з міста, там, де пригород плавко переходить у пустелю. Мабуть, він увесь час пробіг — розгублений і п’яний до безпам’яття, Тіль тримався за садові ворота й малював носком черевика обриси якоїсь башти, такої кривої, що вона б уже завалилася, якби і справді існувала. Підо гукнув його, узяв попід руки й повів до машини. Тіль його, здавалося, зовсім не впізнавав. Але й не пручався. Хлопець поклав професора на готельне ліжко й стягнув із нього повне піску взуття, відтак розбудив Персефону. Підо пояснив, де знайшов Тіля, і викликався наглянути за ним до ранку, проте Персефона відправила його спати. Сама вона не вклалася на ліжко поряд із Тілем, а провела решту ночі в кріслі навпроти балконних дверей, спостерігаючи, як сонце поволі виповзає з-за обрію. Коли посвітлішало, вона вийшла з сумкою в коридор, щоб Тіль не подумав, ніби вона провела безсонну ніч, піклуючись про нього. Нехай подумає, що всі його покинули, і начувається за те, що знову запропав — байдуже, через алкоголь чи ні. Вона витягла з сумки книжку, яку заштовхала була туди разом із іншими паперами, пізно прокинувшись і квапливо збираючись у день перед вильотом. Усе промайнуло так швидко від дня демонстрації і пожежі до того ранку, коли вони примчали в аеропорт, щоб не затримувати інших пасажирів, делегатів від міністерства. За день після трагедії Тіль зайшов до кабінету Путьєра й близько години вів перемови з ним за зачиненими дверима, переконуючи, що саме він заслужив собі знову вільний дослідницький ґрант, що його і Персефону зневажили під час розкопок у лісі і що Путьєр мусить тепер швидко ухвалювати рішення. Він точно знає, що жодна комісія не профінансує його археологічні пошуки, та після кількох десятиліть гарування на цій роботі Тіль вважає, що Путьєр завинив йому принаймні спробу здобути необхідні кошти. Тіль іще раз підкреслив значення можливої знахідки. Ця війна колись та скінчиться, і тоді відкриття, що послужать поступу наук, стануть знову важливіші за зброю. Та й хіба це не те, чого пан ректор хотів би за майбутніх мирних часів? Тримати в голові не тільки війну? І диво таки сталося: по обіді Тіль покинув ректорат із сяйливим лицем та, влетівши до свого кабінету таким легким кроком, якого Персефона в нього зроду не бачила, обійняв її, підняв на руках і поцілував; того ж дня, дещо пізніше, його, втім, знову охопив нез’ясовний страх, що в них можуть знову відібрати гроші. Ці його побоювання перекинулися і на Персефону. Вона спромоглася втамувати свій неспокій тільки тоді, коли їхній літак прорвав туманну завісу над містом, натомість Тіля цей страх так і не полишив.