Цієї ночі д-р Тіль спав не в наметі з Персефоною. Натомість він сидів, загорнувшись у ковдру, на даху всюдихода, уп’явшись очима в пітьму поза конусом таборового освітлення. Персефона також не могла заснути. Вона крутилася в своєму польовому ліжку й раз у раз підносила до лиця свій супутниковий телефон, немовби з нього щосекунди міг пролунати дзвінок із батьківщини. Решту ночі вона провела, намагаючись вловити кишеньковим радіо бодай якийсь сигнал, щоб не почуватися тут, у цьому відлюдництві, зовсім загубленою. Проте вона чула лише білий шум, а за ним — уривки голосів французького шансону.
Король крокував на чолі колони озброєних вояків, що тяглася повз ряди голодних, які прославляли свого полководця. Багатство, яке в нього вкрали, земля, вода, якої він уже не бачив, — усе це він поверне собі назад. Ніхто не проводжав його поглядом зі спорожнілих стін. Стічні води линули до вод каналів, які заледве-ледве почали прозорішати. На ринковій площі повісили торговця з далеких країв. Перед стіною дюн, природним східним кордоном свого королівства, король перепочив разом зі своїм мстивим полком, поговорив із будівничими, які викопували джерела у землі для його коней і людей, і, здавалося, опам’ятався. Проте на світанку, взявшись за зброю і перейшовши на інший бік піщаного гребня, він побачив, як під ним простяглася річкова долина зі своїми й досі потворно занепалими через заздрощі багатствами, і впізнав у її пальмах, човнах, селах і полях усе те, що вважав утраченим для себе. Від цього видовища і король, і воїни, і будівничі, ба навіть учені мужі забули про розсудливість і кинулися палити вогонь, як це нещодавно робили їхні вороги, розсипати сіль, від якої настраждалися їхні землі, та вбивати, як убивали їхній народ. Наступного дня вони схрестили мечі з силами виснаженого війною ворога, який вийшов захищати місто, що ледь не викликало жаль у короля своїми неукріпленими палісадами й архітектурною вбогістю. Утім, коли армія тих, хто насмілився вдертися до його королівства, почала кричати, проклинати і опиратися його справедливій помсті, король утратив рештки доброти й дав наказ виступати.
VI
Це була єдина скеля, єдиний орієнтир, що вивищувався серед дюн, хоч як довго роззирайся, — аж до горизонту, за який уже не сягало око. Саме тому вони зупинилися тут, розставили намети та почали, щойно зійшло сонце, перевертати важкою технікою піски, будувати з дерев’яних дощок греблі, щоб убезпечити себе від постійних припливів підземних вод, що грозили заповнити кожну тяжко здобуту яму. Тіль і Персефона склали довгий список ознак, за якими можна упізнати й визначити це місце — місце поховання короля, — проте тепер, коли опису цих місць виповнилося багато тисяч років, під струпами, що наросли над померлим королівством, не можна було впізнати нічого, поки не очистиш його від них. Тільки цей моноліт і стирчав із незагоєної рани. Те, що вони шукали, мусило ховатися десь поблизу. Тіль наказав своїм людям починати роботи на навмання обраному місці, щоб чимось їх зайняти, позаяк табір був уже закріплений і розбудований, і щоб Персефона разом зі студентами повчилися, як треба вести розкопки, не руйнуючи знахідок, як застосовувати теорію на практиці, вправляючись там, де вони не могли нічого зіпсувати.
Рано-вранці Тіль видерся на ближні дюни, щоб ліпше роздивитися місцевість. Та це йому не вдалося. Хвилі піску лежали так рівномірно, що його погляду, хай де він перебував, відкривалася тільки сусідня долина. Натомість йому бракувало повної картини, цілісної структури цих земель, він шукав якихось іще якорів, окрім цього самотнього каменя. Він усівся в по-пообідньому коротку тінь цього гіганта й окинув поглядом відшліфований вітром і передувними пісками, де-не-де відколотий бік моноліту, провів по ньому долонею, немовби хотів щось розпізнати на дотик. Тут, у тіні, скеля була прохолодна, холодніша за пісок чи повітря. Тіль приклав щоку до каменя і оббризкав собі лице теплою водою з пляшки. Узагалі-то він був смертельно стомлений, проте не наважувався за такої спеки прилягти, та й, зрештою, не мав на це часу. Він невпинно водив пальцями вздовж рівчаків часу в камені, і роздумував, чи була в цієї скелі колись власна назва, чи в ті давні часи, коли тернина цієї скелі ще височіла на повен зріст, хтось на міській стіні чи біля гробниці вказав на неї пальцем і дав їй ім’я. Імовірно, що так колись усе й було, хоча вони не знайшли жодного натяку на її назву, лише на форму. Башта земна, із верху якої видіти все ген до солоних озер. Це вони вичитали в перекладі одного старовинного тексту. Це була єдина зачіпка, за яку вони трималися, поки зберуть більше доказів. Якби він міг видертися туди, звідки побачив би далі за гребінь найближчих дюн, бодай на вершину цієї скелі. Проте експедиція не мала відповідного спорядження, а сам Тіль боявся висоти. Він подумав був послати нагору одного з робочих, але, хай що той робочий побачив би, хіба він зможе оцінити це так, як Тіль?