Персефона також бродила дюнами. Студенти лишилися біля машин. Тіля це цілком влаштовувало, принаймні не доведеться з ними панькатися. Він ліг на спину, натягнув капелюха на лоба й споглядав сонячний вінок, що ліг на голову кам’яного велетня. Невдовзі перед його зіницями затанцювали червоні цятки, і він склепив повіки. Цятки нікуди не поділися. Він знову розплющив очі, коли ці цятки перетворилися на іскри й підлетіли в небо. Йому треба поміркувати. Йому потрібен день. Тоді все проясниться. Можливо, доти робочі наштовхнуться на якусь підказку. Або йому щось спаде на думку.
Гак, третій поспіль, який Тіль цього раннього ранку забив у гладеньку шкіру скелі важким молотком в уже дещо тремтливій руці, щоб потім, на висоті двох із половиною метрів, зачепитися за нього і в муках подертися далі вгору крутим колосом, не хотів триматися, трусився під його масою, але лишалася в камені. Студенти, робочі, а Персефона й поготів пристрасно відмовляли його від спроби підйому. Так, вона навіть назвала його шаленцем, стомленим від життя ідіотом, якщо він справді намірився лізти на цю каменюку; ніхто з них у це насправді не вірив. Тіль же спершу гадав тільки запропонувати підйом, а потім пустити вперед якогось іншого, молодшого чоловіка, щоб той проклав йому дорогу з гаків та мотузки, проте ніхто не викликався, усі лишень дивилися на нього з подивом, майже зі співчуттям до його вигадки, тож він мусив туди видертися вже з протесту. Він уже кілька разів у житті займався скелелазінням, його ще дитиною брали з собою на довгі маршрути, та й на попередніх розкопках його спускали на канатах в ущелини невідомої глибини. Оце батько посміявся б із нього, якби побачив, як Тіль вовтузиться зараз на своїй мотузці, б’ючись за кожен міліметр. Та він не хотів показувати, що йому боляче або страшно. Він відчував свій вік у кожному русі й намагався не думати про те, хто страхує його із землі на імпровізованих ременях. Якийсь неук із передмістя Масуда. Та принаймні достатньо дужий на вигляд.
Персефона не розраховувала, що Тіль і справді на це наважиться, вмовляла його, що це безглуздя, а тоді, коли він відмахнувся від неї, сказавши, щоб вона не заважала йому це зробити, — він-бо знає, що робить, — пішла геть. А він був навіть не проти: не хотів, щоб вона бачила його жалюгідні потуги чи вимушений спуск на канатах на землю. Тіль не сумнівався, що ці чоловіки, які під ним, уже потішаються з нього. Він не озирався і дивився лише на вістря скелі й на сонце, — на останнє радше силував себе дивитися. Піт цівками стікав із чола й сліпив йому очі ще нестерпніше за світло. Наосліп угору, метр за метром, поки він нарешті знайшов опору — рівне місце, де зміг встати на обидві ноги, забити останній гак і опуститися на камінь. Звідси скеля тягнулася гострим наконеччям іще на кілька метрів на північ і круто уривалася з вершини вниз туди, де Тіль ховався напередодні в затінку. Перенапружені зап’ястки палали, у плечах, у пальцях пульсувала кров. Усе тіло оглухло. Немов у древнього старигана, у нього хрустіли коліна й хребет, коли він кудись тягнувся. А сітківка, здавалося, вже ослабла через катаракту, хоча насправді його очі сльозилися від сонця. Коли ж він повністю виструнчився, у них мало не потемніло. Кров ринула в нього з голови до кінцівок і прилинула так швидко, що він забув, хто він і звідки. Вода. Тіль ковтнув теплої рідини з польової фляжки й, і досі оперезаний мотузкою, обережно рушив далі, ставлячи одну ногу перед іншою й розчепіривши руки, мов канатоходець; цими руками він махав у повітрі, намагаючись утримувати рівновагу, — великий птах у довгому польоті. Коли ж він нарешті — за його відчуттями, підйом тривав багато годин — дістався вершини, найвищої точки над пустельними пісками, з якої більше нікуди, окрім як донизу, не рушиш, Тіль оглянув місцевість поза дюнами, поза їхнім табором із екскаваторами і ямами, розгорнув маленьку карту, дістав записник і спробував розшифрувати це місце, віднайти підказки, свої та Персефонині осяяння серед цієї одноманітної рівнини, врешті, прип’ясти їх до дійсності. Зараз, дивлячись на пустелю згори, він почувався так, ніби знав це місце завжди.