Персефона ко́пала ногами пісок на гребені дюни. Раз у раз вона оберталася до скелі, і щоразу Тіль був на трошки, завжди тільки на трошки вище. Вона була певна, що він колись здасться, що сили його полишать, а робочим доведеться знімати його вниз. Яка божевільна ідея — видертися туди. Адже він, і останніми днями вона бачила це дедалі виразніше, усе-таки підстаркуватий. Її увагу не оминуло те, що в нього крутить суглоби, хай як він намагався це приховати. Дівчина мусила наполягати на тому, щоб він випивав достатньо води, і заборонила йому будь-який алкоголь, хоча й знала, що він потай прикладався до пляшки, коли вона за ним не стежила. Коли вони дискутували про мапи і він роздратовано виходив назовні на кілька хвилин, від нього по поверненні пахло спиртним. Він мав таку потребу, і вона зачіпала цю тему лише для того, щоб очистити свою совість. Якщо він сконає від цієї спеки, то не хоче почуватися винною за те, що його не застерегла. Коли ж Тіль, попри всі побоювання, доліз нагору, Персефона надовго втратила його з очей. Вона спустилася з іншого боку дюни й відсторонено пропускала жменьку піщинок сипатися крізь пальці; тут її і наздогнав Гек, з’їхавши з дюни навсидячки, як зі сніжної гірки. Хлопець обтрушував і вибивав пісок, що потрапив йому під одяг. Тілеві вдалося, він її кличе. Та Персефона не хотіла вертатися. Нехай Гек передасть, що її не знайшов. Має ж хтось нарешті присвятити себе справжнім пошукам, розгадати підказки, піти з ними туди, куди вони приведуть. По землі! А не з повітря. Вона розповіла Геку про своє припущення, що гробниця лежить десь на півдні від скелі; Тілю вона про це теж неодноразово казала. В одному з уривків, який вона собі виписала ще рік тому, ішлося про те, що перст тіні ніколи не має вказувати на цю могилу. Сонце прокидалося на сході й засинало на заході, а між тим світило з півдня. І ніколи не кидало тіні з півночі. Тут ніколи, тим паче в часи короля, не було нічого, що могло б кидати тінь, схожу на вказівний палець, — тільки цей моноліт, на якому тепер тронував, потерпаючи від запаморочення, д-р Тіль. Отже, тут і лише тут можна щось знайти. Напевне. Принаймні це могло б стати зачіпкою, чимось таким, на що вони могли б орієнтуватися, якщо розкопки навколо наметового містечка, ці випадкові ями, не видобудуть на світло нічого, окрім пустельних пісків.
Своїми ідеями Персефона поділилася з Тілем іще вчора ввечері, і він покивав, мовляв, усе це дуже кмітливо, проте насправді не слухав. Вона знала: коли він занурений у себе, коли світ минає повз нього, у його вухах звучить тільки білий шум. У нього був свій здогад, який його повністю поглинув: його думки, його увагу, все його єство. Він хоче спочатку оглянути все згори. Того вечора вона пішла спати сама, а Тіль невдовзі заснув на даху джипа з пляшкою в руці.
Копати треба тут! Викрикуючи це, Персефона підступила до Гека так близько, що він мусив позадкувати від неї. Дедалі схвильованіша, дівчина врешті кинула свою питну пляшку об землю, і від удару звідти почала по краплі витікати вода, просочуючись у пісок. Вона лишить цю пляшку тут, а Гек нехай запам’ятає це місце, може, вони колись прийдуть сюди копати, і якщо тут щось знайдеться, він знатиме принаймні, що вона це передбачила від початку! Гек піднявся дюною назад до табору, де масудські робочі з невтомним запалом розгрібали тонни піску. Прямокутна яма, яку вони вже розкопали, сягала значної площі завдовжки й двох метрів завглибшки.
Тіль здолав безіменного велетня. Поки він сидів під пекучим сонцем, його думки неуникно верталися до його тріумфу та до цієї безіменності. Він хотів би дати цьому каменю ім’я. Він поніс би цю назву з собою додому, байдуже, знайдуть вони щось чи ні, він залишить хоча б цей слід у пустелі. Утім як же назвати цього покруча? Яким іменем охрестити цей колос? Йому спадали пихаті, кітчові назви: Королівська вежа, Сонячний спис, Божественний перст, — та жодна з них йому не була до смаку. У цій назві має міститися сенс. Важливість відкриття, велич короля, значущість цих розкопок. І попри це не звучати так, немовби Тіль запозичив її з якогось роману. Ні, те, що тут відбувалося, було реальним, це була його, Тілева, дійсність, а отже, нічиє ім’я не зіллється з цим гордим каменем, окрім його власного: Тілева скеля? Тілева вежа? Перст Тіля? Ні, хай буде коротше, простіше: Тіль. Важкий відзвук його імені, стислість, словесна точність і водночас округлість вимови — це бездоганна назва. Це ім’я, його ім’я, нерозлучно з’єднається з позначкою на мапі побіля королівського поховання, з цією панорамою. Одначе не зараз, пізніше, коли він буде знову вдома й увічнить своє відкриття на письмі, закарбує, визначить сам, що було, а чого не було в цій історії. Тіль підтягся до вершини скелі і ще раз обвів поглядом сусідні хвилясті долини, кожне відхилення від безкінечного візерунку, всі вершини та низини пустелі, поки нарешті, — і Тіль знав, що це станеться, — цей погляд зачепився за одну м’яку нерівність, за пагорб у глибині однієї з долин, ковзнув ним, відірвався і знову прилинув туди. Ці дюни були горами, долини — рівчаками, врізаними в землю рівноглибокими зарубками, а проте там, саме там їхній плин на щось наштовхувався, течія піщаного моря відхилялася й заломлювалася, немовби омиваючи самотній айсберг. Копати треба там і більше ніде.