Мерці чекали на нього під тріснутим люстром зневодненої землі. Вони щойно явилися йому.
— Ось ти й дістав те, що хотів. Невже для цього треба було мене вбивати? — дух зі стосом паперів перед грудьми переступив через заокруглений край скелі й пропав. За ним засміялися й заплескали інші. Не вистачало тільки його Старого. Тіль зачинив його дома, в його труні.
Коли його, майже зомлілого й помітно схвильованого, нарешті спустили на мотузках такі самі майже зомлілі з утоми робітники, Персефона провела його в тінь одного з позашляховиків, подала пляшку води й відіслала помічників, щоб вони не заважали Тілю відпочивати. У нього трусилися руки й ноги, як у передсмертних корчах. Вона наказала Геку побути біля нього та обмахувати його віялом, а сама повернулася до розкопок, щоб не бачити Тіля таким, — вона боялася забути, ким він був.
Персефона бажала б одразу спрямувати всі екскаватори на той бік дюн, туди, де вона позначила нове місце, проте не хотіла в такий спосіб вирішувати щось у Тіля за спиною.
Натомість вона опустилася поруч із іншими помічниками, які сиділи півколом на розкладних стільцях, і перевела очі на копачів, які від ранку ревно збільшували ширину ями замість глибини, щоб оголити більшу площу. Тут вони так чи так нічого не знайдуть, але нехай уже працюють, бо так підтримується робоча етика. Увечері прибув важкий транспортер із водою, провізією та газетами з Масуда, лишив у них частину свого вантажу і поїхав старою караванною дорогою у напрямку, в якому зникла інша колона — їхні подорожні з минулого тижня. Спрагла до новин, Персефона розгорнула місцеву англомовну газету, проте за мить відклала її набік і потягнулася по щоденну газету з батьківщини, яку замовила тиждень тому по приїзді в Масуд. Дата над заголовком збігалася з днем їхнього приїзду, однак вона буквально проковтнула новини з дому, хай як вони її шокували. Кривава демонстрація, сотні арештів. Зміщення лінії фронту, бомбардування, але місто встояло. Похорон героїв і бадьорі гасла. Імовірно, треба навіть радіти, що вона зараз так далеко. Так чи інак, настав час діяти. Уже не ставало сили зносити нудьгу й безглуздя робіт під сонцем біля наметового містечка; вона саме збиралася ненадовго відійти щось поїсти, втамувати спрагу, можливо, навідати Тіля, аж раптом над розкопками почали перешіптуватися, а тоді й гукати робітники. Їхній хор на різні голоси твердив одне арабське слово: «аляйзам», яке Персефона, спершу відчужено, намагалася витлумачити. Кістка!
Мінті й Підо підхопилися й поквапилися, ледве не шпортаючись, до краю ями, а звідти через піщану дамбу — в роззявлену глибину. Підо нахилився, щезнувши на мить Персефоні з очей, а тоді тріумфально випростався, високо тримаючи відполірований піском череп, що сяяв під полуденним сонцем. Тут угору злетіла ще одна рука: Мінті знайшла кістку передпліччя. Вона викрикнула щось, чого Персефона не розібрала, і голосно засміялася. Робочі підхопили її сміх, і Персефона також скрикнула від радості й подиву. Невже? Невже й справді? Ні. Уся її логіка, усі напрацювання суперечили цьому, у цьому не було сенсу: не може бути, щоб над королівським гробом, серед піску, без надгробного каменя чи обтесаних валунів, лежав скелет раба, вартового, ба навіть простого землероба. Мінті та Підо тримали кістки пучками пальців і врешті турботливо поклали їх знову туди, звідки взяли, так бережно, немов це — тріснуте скло, і вилізли з ями на сипучий край. Переполохані криками, Гек і Тіль вийшли із затінку й підбігли ближче. Д-р Тіль, і досі непевно тримаючись на ногах, миттю кинувся до ями, в яку йому допомогли спуститися, відтак зітхнув і засвідчив те, про що Персефона вже здогадалась і сама. За його оцінкою, ці кістки лежать тут не більше десяти років. Протягом наступних годин робочі витягли на світло ще сотні кісток, і стало цілком зрозуміло, що йдеться про рештки жертв не надто давньої війни, які загинули під дощем із куль тут, серед пустелі. Гільзи в костях мерців під важкими пісками і діри від пострілів у черепах, шматки одягу.