Тіль жбурнув подалі кістку, яку підняв, і, клянучи, ко́пнув ногою один із черепів.
— Викиньте їх геть! Заберіть на одній із вантажівок, та й квит. Завтра копатимемо в зовсім іншому місці, — він повідомив владу Масуда про свою знахідку через супутниковий телефон. Проте вона нікого не цікавила. Так, це правда, у тій місцевості армія кілька років тому придушила повстання, мала зіткнення з борцями за свободу. Небіжчиків закопали в пісок і відразу забули.
Увечері, лежачи на польовому ліжку й завваживши, що Тіль уже лаштується втекти з намету зі своєю пляшкою, з документами та ковдрою, щоб іще трохи попрацювати, Персефона зважилася ще раз розказати йому про те місце за дюнами, де, як вона передбачала, можна щось відшукати і на яке ніколи не падає тінь від Тіля; вона ознайомила його з перекладеним нею уривком і попросила розглянути до завтра її пропозицію. Виходячи, Тіль відсторонено кивнув, пообіцявши це обміркувати. Вона хотіла віддати йому свою теку, проте її записи впали на землю, коли Персефона випустила їх із руки, а Тіль не простягнув по них свою: він-бо вже знав, про що вона говорить. Відтак він розвернувся і вийшов із намету, встав на один із розкладних стільців і засапано виліз на дах позашляховика. Руки ледве не зрадили під масою його тіла, ще трохи, і він зірвався б спиною на пісок. М’язи його тулуба горіли. Він ковтнув із польової фляжки, щоб дещо заглушити цей біль. Він уже й забув, про що йому розповідала Персефона, і думав тільки про місце, де, вставши вдосвіта, робітники почнуть завтра копати. Цей майже невидимий злам серед хвиль пустелі. Так, саме там. Розчарований фальшивою знахідкою, сьогодні він майже забув про те, що вже вирішив їхню проблему.
Персефона перевернулася набік і притисла радіо до вуха. Знайома симфонія із батьківщини віком із сотню, ні, двісті років, записана п’ятдесят років тому. Давно померлі митці інтерпретували цю мелодію інакше, грали її м’якше, ніж вона звикла, і цей твір здався їй раптом чужим, так ніби вона чує його чи не вперше. Та роздратування відлетіло, коли нова музика осіла в її голові й усі варіації того самого твору злилися в єдине ціле: якась із них швидша, якась повільніша, якась гучніша, якась тихша, — немовби диригенти оркестрів змагалися між собою. Злети й падіння були приголомшливі, виснажливі, проте водночас вона загубила себе серед цієї музики, дозволила різним музикам перетягувати її щоразу на свій бік.
Короля в день повернення уславили як завойовника і проводжали на чолі процесії з тисячі колісниць під вигуки натовпу аж до воріт палацу; він виголошував промови з балюстради своїх покоїв, поки стемніло і його лишили на самоті з руїною у власних думках. Він не спав, цілий тиждень його діймало безсоння, а їв він тільки тоді, коли не міг цього оминути. Вороги сплатили гірку ціну за свої злочини, їхні поля солоні, ріки отруєні, жінки збезчещені, а діти спалені, — тепер їхні королівства лежать поранені біч-о-біч. Невдовзі й ейфорія від перемоги зійшла на пси, бо ця війна не принесла обіцяних трофеїв. Король повернувся з голодними полоненими, іржавою зброєю та зогнилими в дорозі плодами. Протверезівши від свого безумства, народ почав укотре скаржитися на скруту. Матері й батьки питали, де полягли їхні сини; поля знову лежали неорані, канали занедбані, хвора риба невиловлена. Натомість майже зотліле багаття вуличного бунту запалало з новою силою, вогонь вдихнув важке повітря і потягнувся до палацу, в якому король — нарешті заснувши — мучився лихими снами. Він марив, як полум’яні язики лизнули поля нещодавньої битви, вступили з ними в божевільний двобій, і заплакав уві сні. Бальні зали палацу стояли пусті, коридори — вимерлі, тільки зала засідань повнилася голосами, які суперечили один одному, кричали, винуватили і погрожували. Король втомився від гризні, втомився від гнівливих і боягузливих радників, від невдоволених перед його воротами; він наказав своїм вартовим очистити залу, викинути поважних чоловіків і жінок на вулицю і зачинити для них усі двері. Він лишився, покинутий усіма, в нововіднайденій тиші дому, в сирому теплі якого роїлися думки про відразу і жаль до себе. Вікна своїх покоїв він тримав зачиненими, щоб зберігати тишу, яка видавалася йому рятівною, насправді ж лише закорковувала в ньому гнів. Поволі з варива його снів постав отруйний задум.