— Як ви живете? — вихопилося в Персефони.
— Прошу?
— Як живете. Я вже давно не питала про це ні в кого.
Тіль нетерпляче перервав її.
— Забудьте. Що там нового в країні? Розкажіть про це! У нас, — якщо змога, передайте це університету, безпосередньо тамтешньому ректору, — усе йде за планом, є прогрес. Ви почули? Прогрес! Проте строк виконання потрібно переглянути! Нам бракує часу, а коштів, безперечно, вистачить на довше. Гаразд, тепер ми слухаємо вас.
Місто минулої ночі бомбардували вдруге, почала радистка, проте збитки незначні. Армія добре тримається на фронті, загалом, якби не бомби, новини були б виключно радісні. Місцеві вірять, що зволікання ворога свідчить про його слабкість. Персефона спитала про свою матір, і Тіль кинув на неї невдоволений погляд, гадаючи, що вона не помітить, та різко відвернувся. Пані держсекретар кілька днів тому звільнила посаду, так казали по телевізору. За сімейними обставинами, більше вона нічого не знає. Ні, зв’язатися з нею вона не може. Та й не знає як.
Персефона завагалася. Їй не спадало на думку жодне запитання: думки потьмарилися через новину про відставку матері. Можливо, поцупити ввечері супутниковий телефон і спробувати їй додзвонитися? Тіль уже вийшов із намету, і в запалій тиші Персефона озвалася знову:
— Як ви живете?
Мовчання.
По обіді Персефона трималася й досі осторонь від розкопок, загорнувшись, як на світанку, у ковдри, попри суху спеку дня, і пітніючи під ними; аж тут із радіо почувся низький голос, який говорив виразним арабським акцентом і уривчастими через проблеми зв’язку реченнями: із Масуда питали д-ра Тіля. Персефона підскочила, підбігла до стільчика з радіоприймачем і відповіла, що може говорити за Тіля та щось йому передати. Кілька секунд радіо не озивалося, відтак із нього залепетав інший голос, набагато вищий і з правильним британським акцентом; наче водоспадом, на неї полилися слова про погоду, спеку, їжу в Масуді, про те, як вражають їхні розкопки, про настрої в місті і настрої на півночі, про війну та її безглуздя, щоб раптом звернути на серйозний тон: справжній привід цього дзвінка — кістки, які вони нещодавно знайшли. Кістки годиться перепоховати, а про відкриття зберігати мовчання.
Персефона квапливо запевнила, що кісток уже позбулися і ніхто про них більше не згадає.
— Добре.
До речі, промовив голос, і досі суворий і діловий, про будь-які дзвінки місцевих мешканців, а також зустрічі з невідомими групами необхідно одразу доповідати, бо це можуть бути бунтівники або контрабандисти. Та й загалом просуватися далі на південь, попри наданий їм дозвіл на розкопки, ніяк не можна. Надто вже там небезпечно серед хаотичних і не повністю знешкоджених мінних полів, а також нерозірваних гармат, які можуть лежати там от уже сорок років. Там, де вони наразі копають, остерігатися нічого. Служби безпеки, яких відправили з ними, знають, що робити в таких випадках. Це лише застереження, щоб нагадати їм, археологам, про правила поведінки під час таких розкопок. Ризики дуже небажані. Особливо вдалині від дому в такому небезпечному для життя місці. Голос прояснів так само несподівано, як і потемнів, та побажав Персефоні, яка, сиділа вражена, не добираючи слів, перед радіо, витріщившись у стінку палатки, хорошого дня.