На світанку д-р Тіль прокинувся заціпенілий і з потьмареною головою та, трусячись, немов від обмороження, спустився драбиною назад у долину. Поки він спав, побачені ним мандрівники, повстанці або туристи — хоч хто вони були — ще тричі з’являлися вдалині, проте не підступали ближче, хоч і не йшли геть. Вони обійшли розкопки дугою в напрямку півночі в той час, як Тіль, вронивши голову на груди, марив, як бачить крізь себе омріяний трон чи труну. Він бачив це крізь пісок і стіни гробниці. Коли він знову встав на рівну, сипучу поверхню пустелі, то вже забув про нічні спостереження і розповів Персефоні про них аж тоді, коли вона сама зауважила чужі силуети, ще менші, ніж бачив він цієї ночі, через свій бінокль із північно-східного боку та схвильовано прибігла про це розповісти. Нехай її це не бентежить, але добре, що вона була уважна. Персефона розсміялася, зрозумівши, як важко йому було витиснути з себе бодай таку похвалу.