Цього вечора служба безпеки вперше вийшла патрулювати місцевість. Вони обходили табір по колу, раз у раз зупиняючись і озираючи ближні три дюни, за якими простягалася межа горизонту. Вони були покликані не підпускати нікого до табору. Тіль домовився з Масудом про п’ятьох додаткових охоронців. Удень вони вартували на хребтах найвищих піщаних хвиль і на вершині скелі, яка потай носила ім’я Тіля. Невідступна присутність озброєних чоловіків заспокоювала Персефону, хоча вона відмовлялася це визнавати. Та й Тілю, схоже, полегшало на серці. Тепер він менше напивався, а одну ніч навіть проспав у наметі, накривши її однією рукою. Персефоні стало нестерпно гаряче, й вона вивільнилася з його хватки та відсунулася подалі до прохолодного брезенту. Перш ніж заснути, вона відчула, як Тіль мокро сопе їй у спину. Які в нього запалі щоки. Яке худе й шерхате лице. Він нехтував їжею і майже не пив води. Хай яку ейфорію він удавав протягом останніх днів, йому було кепсько, чого він, вочевидь, не помічав, цікаво, чи помічав він щось узагалі, поринувши в свої перебільшені сподівання. Проте вона це помічала, коли він був так близько, як оце зараз, і не зносила цього видовища. Персефона здригнулася, уявивши, як зазирає в дзеркало і бачить таке саме виснажене обличчя. Скелет, обтягнений шкірою, оголені ребра, усмішка на кістлявому обличчі, обличчі д-ра Тіля, її обличчі. Вона ще раз поглянула на нього, перш ніж відвернутися і задрімати, — хотіла пересвідчитися, що він іще живий і що ці жахливі картини намалювали щойно її власні втома і страх. Так, Тіль був іще живим, іще людиною з м’яса та кісток, та це не відігнало її жахіть.
У садибі посеред полів, серед по-зимовому вимерлої біло-коричневої просторіні невисоких, набагато рівніших пагорбів, аніж пустельні, минулої ночі безперестанку дзеленчав телефон, марно домагаючись уваги домашніх. Персефона чекала на тому кінці дроту, зачарована гіпнозом гудків, не маючи й гадки, що вона скаже, коли хтось таки візьме слухавку. Її мати, схоже, була не вдома. Покоївки також. Садиба стояла сиротою. І ця самота, знайома Персефоні надто добре, постукалася в її сни.
На відміну від перших, очікувано безплідних розкопок безпосередньо біля наметового містечка, які Тіль пояснив перед робочими й у документах як експериментальні розкопки для визначення ймовірності стану ґрунту навколо можливих знахідок, тепер вони копали й рили землю з настановою збільшувати глибину замість ширини. Д-р Тіль вірив, що до цілі вже недалеко, вірив, що кожне відхилення на метр праворуч або ліворуч зайве, особливо з огляду на брак часу. Йому пообіцяли масштабне дослідження, а потім обмежили його двомісячним строком. Лише два місяці, щоб натрапити на якусь знахідку та ще й дістати її на поверхню. Спливло менше чотирнадцяти днів, а Тіль уже відчував тиск майбутнього. Перед загрозою від’їзду, який здавався йому таким близьким, він закликав кожного робітника, студентів і навіть Персефону, на яку тутешні сухість, передувні піски й сонце діяли якнайгірше, працювати в дедалі глибше розкраяній ямі. Сам ще він споглядав їх із висоти піщаного пагорба, на якому поставив розкладний стілець, щоб стежити за кожним рухом лопати. Невдовзі робочі почали заважати одне одному в тісноті ями замість допомагати. Вони копали плече-в-плече, затуляли один одному шлях і пхалися. Тиснява, піт і пісок, який муляв тіло, хоч куди потрапляв, позначалися на настрої копачів. Персефона не могла перекласти слів, якими вони перекидалися, проте відчувала те саме, що й вони, тож, наштовхуючись на когось із них, ледве стримувалася від докірливого вигуку, ба більше — від випаду в його бік. Тіль пропускав її побоювання повз вуха. Треба попросту ліпше координувати свої дії і нарешті показувати результат. І спритність! Спритність, кінець кінцем! Проте вони й надалі працювали повільно. Яма лишалася вузькою, хоча її стіни вже височіли над рівнем голови. Ці клаустрофобні умови і виснаження від нав’язаної роботи призвели до неуважності. Копачі стали необережні. На шостий день розкопок в ущелині один зі збайдужілих робочих розмахнувся кайлом і потрапив сусіду збоку в праву руку; гостре наконеччя від важкого удару пройшло через одяг, шкіру та м’язи і роздробило кістку передпліччя. Зойк пораненого пронизав усіх присутніх, вони підвели очі, здригнулися, затамували подих. Ті, хто стояв поряд, відчули запах крові. Вони з’юрмилися навколо скоцюбленого чоловіка і його ненавмисного кривдника, який розпачливо лепетав слова вибачення. Один із водіїв екскаватора вистрибнув із кабіни й кинувся до ями. Він гарячково щось заговорив до скривавленого робочого, пробуючи його заспокоїти, проте голосіння, гучні стогони й крики лилися з нього так само невпинно, як і кров. Тіль спостерігав за нещасним випадком зі свого підвищення. Спершу він лишався нерухомим, не маючи охоти робити те, що від нього вимагалося. Відтак він незграбно витягнув супутниковий телефон, який тепер усюди носив із собою, та покликав по допомогу для пораненого.