Постраждалому надав необхідну першу допомогу безнадійно переляканий важкістю рани санітар, перш ніж його забрав до масудської лікарні рятувальний гелікоптер. Цього дня до розкопок більше не поверталися. Ніхто більше не змахнув лопатою. Екскаватори стояли нерухомі, а Тіль надудлився так, що врешті безтямно впав на польове ліжко поряд із Персефоною, яка вдавала, що спить. Перш ніж заснути, він шепотів щось про кам’яну вежу й полум’яний папір. Персефона лежала й міркувала про червоний колір скель, про смолоскипну ходу на кільцевій дорозі за вікном, яка наразі, з-поза завіси часу й піску, видавалася такою далекою, майже забутою як тут, так і на батьківщині. Її сонячні опіки палали на шкірі, як жар тієї нічної пожежі. Вона більше не страчатиме на це своїх думок, вирішила вона, немовби це можна ось так просто вирішити. Вона зосередиться на тому, щоб іти вперед. Головний біль і непозбувна спрага, всюдисутній, усепроникний пісок і обпечена шкіра обличчя придушили її початковий ентузіазм. Її надії на миттєві результати розсипалися, як пісок, через Тілеву непоступливість. Їй хотілося покладатися на те, що Тіль зі своїм досвідом, про який він їй так часто й красномовно розповідав, може виявитися таки правий і вони щось знайдуть у його так званому зламаному візерунку. Вона йому допоможе. Вона копатиме разом із іншими, шукатиме підказки, для розгадки яких потрібні м’якші засоби, ніж лопати й мотики, а спатиме вона там, де знайде тінь, і не дозволить пустелі краяти їй скривавлене серце. Якщо вона не має рації, якщо припустилася багато місяців тому серйозної помилки в роботі та ввела нею в оману навіть доктора Тіля, це не буде для неї трагедією. Звісно, вона сподівалася, що, попри все, правда за нею, бо інакше — і це вона знала напевне — це означатиме кінець для нього. Хоч які байдужі ці розкопки зробилися для її випалених, зів’ялих амбіцій, заради Тіля вона мусить постаратись не повернутися після зими на батьківщину з порожніми руками.
Протягом усього дня д-р Тіль не виходив із намету. Він наказав не заважати йому, лишив розкопки в спокої, відіслав від себе навіть Персефону, коли та принесла води. Його бачили схиленим над столом, радіо і розгорненими паперами, але переважно випростаним на польовому ліжку з одним із дорогоцінних пакетів із льодом на чолі, беззвучно ворушачи губами. Робочі скористалися відвойованою свободою і зійшлися до їдальні. Там вони влаштували імпровізоване свято, жадібно їли, співали, але й жваво спілкувалися між собою про нещасний випадок останнього дня. Вони переймалися безпекою умов своєї праці. Дехто з них після цієї розмови покинув їдальню й заходився укріплювати місце розкопок.
Троє студентів разом із Персефоною провели чи не весь день також за розмовами в наметі-їдальні. Та вони говорили про дім, про те, як сподіваюся, що війна скоро закінчиться, перераховували знаки, що вказували на можливість їхньої перемоги, і мовчали про те, що натякало на можливість поразки. А втім, як вони могли судити про це звідси, відтяті від батьківщини. Вони лише прикидалися для самозаспокоєння, що певні своїх знань. Вони ділилися одне з одним дитячими спогадами та сміялися, коли знаходили перегуки. Уночі по радіо повідомляли про бомбардування, поминальні процесії, напади. Далекі пожежі. Європа потерпає від граду — погода збожеволіла. Робочі з Туніса й Масуда не чули про місця, про які йшлося в повідомленнях, названі імена лишалися їм чужі. Один із чоловіків почав співати. Він підспівував голосам із радіо, узявши за руку одну з жінок, і решта слухачів розгойдувалася під його спів, підмугикуючи пісні. На якусь мить вони забули про попереджувальні постріли на кордоні. Потім, коли стало надто пізно, студенти знічев’я пішли перевірити, як там Тіль. Та він відігнав їх геть. Спокій! Йому потрібен спокій. Нехай працюють далі без нього!
Розділити обов’язки! Шестигодинні робочі зміни! Три зміни: з шостої до дванадцятої, з дванадцятої до вісімнадцятої і ще одна до півночі. Від півночі й до шостої ранку перерва на сон! Тіль вишикував своїх копачів, особисто поділив їх на зміни, сів на свій розкладний стілець на маленькому горбочку та випнув, як міг, слабкі груди. Його голос, завжди такий грубий, розбірливий, але неслухняний, сягав тепер неба, ширяв над долиною, над Сахарою, немовби він тут — пан, командувач війська, який віддає наказ маршувати. Робочі заплескали в долоні. Більше вільних годин, більше відпочинку в тіні, а понад те — сподівання на те, що вже ніхто нікому не перешкоджатиме. Д-р Тіль провів увесь день у роздумах про те, чи доцільно вводити робочі зміни, чи не послати частину робочих копати десь-інде. Але ж він був певен, що правда за ним. До кожної зміни він приставив по студенту і ласкавим жестом прикликав до себе Персефону. Нехай обере собі п’ятьох робочих. Він надасть їх у її розпорядження, щоб вони копали там, де їй заманеться. Він-бо знає, що був останнім часом надто впертим і взагалі нестерпним. Персефона, врешті, доклалася до того, щоб вони зараз шукали тут плоди своєї роботи, тож заслужила на його довіру. Може, вона теж щось та знайде. Щось. Не короля, який, безперечно, лежить десь у вже розкопаній ямі в них під ногами, але також щось цінне, така знахідка, з якою віднині пов’язуватимуть її ім’я. Вона проковтнула свою відповідь і лиш подякувала Тілю, який, здається, пропонував це з добрих намірів. Може, він і справді в неї вірить. А може, лиш кидає їй кістку, як собаці. Хоч що буде, отримати кілька пар рук для здійснення свого задуму їй не зашкодить.