Персефоні хотілося вірити, що він їй і справді довірився. Тож вона поманила до себе найближчих п’ятьох чоловіків і без зайвих слів зійшла на невисокий пагорб ліворуч від розкопок, копачі — слідом за нею. Вона показала їм на місце, спробувала донести, чому саме його обрала, і лишила їх самих рити, копати, укріплювати. Її участь у цьому була зайва. Натомість вона повернулася на гребінь дюни й спостерігала, як Тіль диригує своїми робочими. Він уже ганяв першу зміну разом із Геком туди й сюди, щось кричав своєму помічникові, раз у раз зістрибував зі стільця і пітнів так, що вона це помічала навіть із відстані. Потім він знову сідав, і все повторювалося спочатку. Персефона розклала на піску рушник і також вмостилася, почепила капелюшок від сонця і поправила на носі сонячні окуляри, свердлячи очима діру в Тілевій потилиці. Вона намагалася згадати, яким він був тоді, коли ще не читав її роботи, вона-бо здогадалася, що зробив він це вже після бомбардування, коли вона лежала сама в лікарні. Тіль цього ніколи не визнавав, проте його несподіване пожвавлення і довгоочікувана поява в її палаті свідчили про все без слів. Ця спроба була приречена на невдачу. Енергійний літній чоловік, який усьому надавав пояснення і придумував передісторію, був їй уже не такий чужий, щоб і далі дивитися на нього так, як їй подобається, як їй хочеться його сприймати. Нині, здавалося, вона вивчила вже обидва боки медалі, але майже забула лицьову. Ці боки належали різним світам. Один вона могла бачити і відчувати. Про іншу вона знала. Персефона виплеснула теплу рідину зі своєї пляшки на пісок і зліпила маленьку башту, яка вмить висохла на сонці й почала осипатися грудками, звіяна пустельним вітром.
Не минуло й тижня, як Тіль остаточно впевнився в мудрості свого рішення. Ця друга яма, вирита на сході за одну дюну від третьої, порівняно маленької, розверзлася наразі на три метри завглибшки в пустельний пісок, який тут, унизу, щільний і утворює коридори різні й рівні, за якими можна розрізняти за кольором і консистенцією ледь помітні відмінності осадових шарів. На цій глибині, в яку робочі спустили драбини й позносили лампи, наприкінці нічної зміни — о пів на дванадцяту, коли Тіль, у якого вже втомилися очі, зібрався був оголосити перерву на сон, — раптом виявили кам’яний валун. Коли перше кайло несподівано відскочило від землі, а лопата, замість опуститися глибше в пісок, зісковзнула, з іскрами шкрябнувши по чомусь твердому внизу, всі робочі на секунду затамували подих. Навіть не дзвін інструментів, що вдарилися об камінь, а подальша тиша пробудили Тіля від його дрімоти.
Розступіться! Помічники, хутчіше, інструменти, щіточки, зубило, — все сюди! Світло! Йому потрібне світло! На копачів нічної зміни зійшли святковий настрій і водночас тяжка втома від знайденого. Лишімо це на потім.
На потім? Немає жодного потім!
Уже пізно!
Проте д-р Тіль був жвавий, як ніколи, і вже присів із прожектором за спиною і ліхтариком на голові над каменем, оглядаючи його шрами й відламані кути і не припиняючи говорити. Він ковзнув пальцем уздовж його тріщин, зчистив із нього пісок і пил, обмацував його майже наосліп. Штучне нічне світло сліпило йому очі. Він ховався у свою тінь. Нараз його охопив панічний страх, що він щось зруйнує в своїй сліпоті. Що, як він розтрощить цей камінь, а то виявиться стеля гробниці, що, як він разом із пустелею вдереться до короля, щоб поховати його назавжди й перетворити на порох. Вийняти все, розігнати всіх, тут потрібна обережність! Робітникам він загадав копати обабіч від знахідки, оголити якомога більше поверхні, необачно її не пошкодивши. Треба дізнатися, де починається ця кам’яна брила, якої вона форми, а тоді вже він почне шукати в ній якийсь отвір. Крок за кроком, та д-р Тіль чітко застеріг: ніхто не має права наближатися до розкопок без його відома. Він наказав принести йому ковдру і польову фляжку та зручно вмостився на своєму стільці, прислухався до музики з радіо, яка віддалялася від нього разом із робітниками, які поверталися до табору, і почав ледве чутно насвистувати якусь мелодію, аби лишень не заснути. Коли він нарешті склепив повіки, Персефона принесла йому другу ковдру й подушку. Вона відкрила над ним парасолю і покинула знову самого.