Я сиділа коло тебе майже щодня, вигадувала мати. Мабуть, ти прокинулася якраз тоді, коли мені довелося вирушити додому, подалі від міста, побути серед лісів і долин. Розумієш, усе пішло шкереберть. Насіння згнило. А погода. В усьому винна погода, винне небо, аж ніяк не людство, набрехала вона їй у живі очі й покинула доньку. Персефона не наважилася щось питати, їй кортіло кричати, плакати, жалітися, проте її матір — і вона знала це — нездатна це зрозуміти. Опануй себе врешті, принаймні, ти ще жива. Може, чула про старшу кузину? Потворний шрам на обличчі. Порівняно з цим прокуняти пару тижнів навіть незле.
Персефона молила її відпустити, заклинала дозволити їй нарешті піти, бо ж ця біла пуста кімната і безживний сад за вікном, здавалося, не розповідають, точнісінько як її матір, нічого, крім брехні. Вона мусила потрапити до руїн. Мусила побачити їх на власні очі. Інакше не повірить. А потім, переконавшись, потім, може, рушить далеко звідси. Хоч вона й любила рідні краї, тут, імовірно, годі сподіватися лінивих теплих вечорів під вільними небесами на березі річки або безтурботних прогулянок. Не буде більше ні прогулянок, ні теплих вечорів.
Цієї миті, сповненої невизначеності й нетерпіння, на порозі з’явився, злегка накульгуючи й зігнувшись, якийсь чоловік. І майже нечутно, немов тінь з учорашнього видіння, прослизнув до кімнати. Відколи вона опритомніла, їй часто снився д-р Тіль. Вона була певна, що його забрав вогонь бомбардувань. Відсутність звісток або візитів лише підтвердила її здогади, пояснивши їй те, чому він так само не навідував її. Адже саме на тому місці, де він зараз стовбичив, відклавши свою сумку та опустивши очі, вона й надіялася його побачити. Щоранку дівчина переконувала себе, що він помер, це було ліпше, аніж думка, що він про неї забув. Нині ж він стоїть тут, переступає з ноги на ногу, шарпає себе за ґудзики пальта й не зважується глянути на неї. Або не може? Що, як її спотворено? Але Персефону запевнили, що її обличчя не постраждало, та й мати говорила не про неї, а про чужих людей, про старшу кузину. Ні, ні, ніяких шрамів, жодних відкритих ран, ані крові, ні, вона була собою, не кузиною, а чоловік перед нею — боягузом! Чому б йому просто не почати розмову, не звести погляд? Вона повірила би будь-якому виправданню, будь-якому твердженню, наприклад, йому було невідомо, що вона взагалі жива, наприклад, його було тяжко поранено, він був не в стані до неї прийти, але ця мовчазність зраджувала все. Він не приходив. Персефона вирішила також промовчати. Вона й подумати не могла, що їй колись випаде побачити д-ра Тіля, який не може й пари з уст пустити. Тіля, завжди такого говіркого, Тіля, який замовкає тільки для того, щоби дібрати слова для наступної репліки. Вона не могла обґрунтувати для себе цієї німоти й нашорошено завмерла перед нерухомим доктором.
Тим часом д-р Тіль мав намір показати мовчанням глибину свого каяття й сорому та вибачитися за тривалу відсутність чи то пак тривале зникнення, позаяк був свідомий того, що зник саме у той відповідальний момент, коли був потрібний. Ця відповідальність тиснула на нього, особливо зараз, адже він непоправно втратив у пилюці й руїнах університету стільки цінного. Згоріла вся його робота, а з нею й усі розрахунки, усі гіпотези, які він колись занотував; від прадавніх карт лишилася така сама зола, як і від звичайного паперу. Каяття д-ра Тіля було нещире. Він картав себе не за те, що не заходив до Персефони, бо в нього не було ніякого бажання ділити чуже горе. Бомби, може, й завдали їй шкоди, натомість його вони цілком знищили. Він не збирався демонструвати силуване співчуття, коли йому самому хотілося просто напитися. І він таки добряче напивався. Упродовж тижня він щодня спустошував свій схов за дошкою над ліжком. Відтак валявся на килимі або сидів у кріслі й розмовляв із духами, з померлими, які жили в стінах його квартири. Батько сміявся з нього й радив нарешті подорослішати, перестати бавитися в замки з піску й у піщані могили, в яких спочивають пісочні трупи. Тіль ігнорував мертвого домоврядника й прислухався до далекого хору небіжчиків і проклятих. Вони співали про забуття.
День у день археолог намагався видобути якусь плідну ідею з тих кількох джерел, які ще лишилися в нього вдома, врятувати щось, що його визначало. Його стариган визирав з-за плечей Тіля і хитав головою. Дванадцять пропущених дзвінків. Університет уже давно переїхав до іншої будівлі, проте студентам довелося попрощатися з лекціями Тіля. Матеріали лекцій було втрачено. Цілком імовірно, що він упорався б і без них. Проте не хотів. Не хотів цього приниження, цієї змертвілої байдужості й відчужених, неуважних поглядів бездушних дітей, більше ніколи, жодного разу, він не терпітиме це далі, не дасть себе змусити. Навіщо археології ще сто студентів? Адже грошей бракує на його, Тілеве, дослідження, а через десять років якась мізерна душиця з тих, хто ловив окунів і мріяв щонайшвидше вшитися зі вступної лекції, одержить засоби, які стали б у пригоді самому Тілю. Спливали дні в горілчаному тумані й тирадах жалощів до себе, слухачами яких були лише духи його квартири.