Тіль зовсім не спав. Він лише тимчасово заплющив очі та почекав, коли Персефона піде. Відтак він скинув із себе другу ковдру, виструнчився на стільці, уп’явшись поглядом у яму й незмигно дивлячись на відкопані старовинні брили, немовби вже міг розрізнити обриси гробниці, і кліпав тільки тоді, коли йому різав очі пустельний вітер. Тоді він мружив повіки, щоб зволожити сухі очі, та знову дивився, мовби боявся, що його могилу хтось украде. Так тривало чимало хвилин. Тіль витріщався до болю в очах. Тоді моргав і знову вибалушував очі, аж поки розчув із заплющеними повіками якийсь звук, не схожий ані на вітер, ані на радіо, ані на голоси з табору чи оклик Персефони. Пісок заворушився, покотився маленькою лавиною під ногами двох або трьох людей. Їхні подихи виривалися з-під завивал. Вони про щось перешіптувалися. Про що вони говорили? Що сказали один одному? Тіль не міг нічого зрозуміти, не знав навіть, що це за мова. Кровообіг пришвидшився. Біль іще не поступився, його очі були досі сухі, проте д-р Тіль розтулив повіки й звузив їх, щоб ліпше бачити, що відбувається. Мабуть, вони в чорних проваллях між освітленими ділянками. Вони там сховалися. Он вона, кваплива тінь перед одним із прожекторів. Куди вона поділася: пірнула в яму? Чи, може, вона з неї випірнула? Тіль підскочив. І заволав. Геть! Глухо, нечутно тупнув ногою. Він вибіг наперед, вихопив якусь дошку зі стосу балок і жбурнув у пітьму між прожекторами. Що це було, кроки? Чи це не шурхіт піску під утікачами? Ось там! Хіба не біжить хтось подалі за дюну? Тіль помчав, поповз, упав і знову поповз за ними, борючись із каскадами піску, врешті засапався, закашлявся і, махнувши рукою, сповз назад. Проте він не відмовився від погоні. Він наздожене, прожене і відлякає від повернення цих людей, хай хто вони були, — будь-кого з тих, хто зазіхне на його гробницю, його могилу. Хто це був: повстанці, вершники, яких він бачив кілька днів тому, чи караван? Байдуже. Озброєні чи ні, вони сюди більше не прийдуть! Одна з вантажівок стояла на схилі дюни, усі шини на дошках, щоб вони не провалювалися в пісок. Ключ стирчав у замку запалювання, і Тіль натиснув усією масою, усім, що міг вкласти в ліву ногу, на педаль газу й заїхав на дюну навскіс. Якусь мить шини забуксували, та врешті знайшли достатню опору, щоб винести його вгору й на інший бік дюни. У конусах світла від фар він, здається, розгледів сліди втікачів. Схоже, бігли вони стрімголов, якщо втекли так далеко: він не завважив їх ані на схилі наступної долини, ані в долині, що тяглася на північ. Він з’їхав із першої дюни і використав інерцію, щоб піднятися на другу, роззирнувся замерзлими синюватими й сіруватими хвилями, та не помітив жодної тіні: ніхто не мчав, ніхто не падав у пісках. Мабуть, вони заховали свій транспорт десь поблизу і тепер поїхали на ньому. Але чому тоді він нічого не почув? Його двигун завивав під час кожного підйому так протяжно, що за ним нічого не розібрати. Уперед, може, за наступною дюною, можливо, на краю наступної долини. Д-р Тіль був готовий до полювання. Готовий прогнати того, хто до нього вдерся, хай хто це був. Далі, далі вгору, вниз і поперек долини. Грюкіт, стукіт від стрибка — і зупинка мотора.
Тепер, коли машини мовчали, поршні й ремені зупинилися, а в двигуні більше не згорало дизельне пальне, коли радіо в таборі заніміло, Тіль чув лише удари мільйонів піщаних зернин об дах і капот позашляховика. Тільки цей м’який перестук, немов град у мініатюрному світі. Ніяких чужих слідів. Ніяких чужих мов, ніякої втечі слів. Жодного іншого двигуна, та й не бачив Тіль нічого, крім темряви, далі конусів світла та обабіч авта. На мить йому здалося, що він оглухнув. Потім, коли згасло світло, — що осліпнув, ба навіть помер, так надовго він затримав дихання. Коли ж він пересвідчився в тому, що існує, що навколо й справді тиша й темнота, та усвідомив, що трапилося, він голосно вилаявся, копнув ногою двері з пасажирського боку й витягнув із кишені свою фляжку. Хоч яким зоряним було небо, Тіль не бачив нічого на однобарвній текстурі пустелі. Лише невиразні пагорби. Нічого знайомого. Жодного орієнтиру для повернення до табору. Темрява піде аж по кількох годинах, а він не розумів, чи далеко заїхав, не знав, скільки мине часу, перш ніж у таборі помітять його відсутність, не дорахуються однієї машини, і під дією страху смерті розвернувся назад, шукаючи останні ледь помітні сліди від шин, і вже за кілька хвилин дістався туди, де закінчувався слід. Пісок засипав, розгладив проорані борозни. Вітер звіяв їх і перемістив бозна-куди. Та д-р Тіль усе одно побіг уперед. Ця дюна, так, він пригадує її. Він поїхав навпростець, тоді ліворуч, знову ліворуч, потім праворуч. Він був певен, що інтуїція підкаже йому дорогу. Він точно знав, як далеко від’їхав. Отож, знову зорієнтувавшись і тепер уже дратуючись, а не панікуючи, Тіль почвалав крізь сипучі, свіжі нашарування передувного піску, завмирав, раз у раз із лайкою провалювався ногами, вивільнявся, спльовував. Нехай Персефона віддає своїй п’ятьох робочих назад. Щоб ніхто сторонній не підкрадався до розкопок, треба ввести також нічну зміну. Він шпетив себе за необачність. Коліна знову відгукнулися болем. Уже недалеко. Таким одиноким Тіль не був давно. Тут духи його не супроводжували. Не тішилися з Тілевої біди, не сміялися з його дурості. Вони, мабуть, іще довго плескали, проводжаючи поглядом тінь спаленого, коли той зістрибнув з Тілевої скелі, і папери, які, танцюючи в повітрі, упали за ним. Ні, вони давно вже не сміялися. А спалений дістався долу. Знову. Знов і знов Тіль бачив його бічним зором. Він стояв зі своїми листочками перед грудьми то на одній, то на іншій дюні й, простягуючи руку, показував йому шлях, яким Тіль відмовлявся іти. Цьому нікчемі довіряти не можна. Тіль був тим, хто судить про мертвих і виносить свій вирок, а не навпаки. Він знав дорогу. Ще один, ще два пагорби, потім ліворуч. Ліворуч, тобто на захід від місця, де він стояв, а далі він уже побачить прожектори. Може, це вони світять з-за тієї дюни? Безсумнівно, вони. У Тіля забракло сил видиратися на останню дюну, замість цього він пробіг уздовж її підніжжя, поки дістався місця, де її схил меншав і закінчувався. Там він обійшов дюну, підвів погляд від землі, зробив сповнений надій вдих і наштовхнувся на стіну.