Багатометрова стіна зі сталі й бетону, сіро-безбарвна, безпосередньо в нього під носом. Дюна, яку він був не в змозі перейти, лежала за заслоною, притулившись до неї своїм кривим хребтом. Певно, він з’їхав з глузду, геть з’їхав з глузду, а може, він і справді заїхав далі, ніж думав. Що, як він їхав не на захід, а на північний схід? Що, як він переслідував своїх зайд до самого Масуда? Хтозна, чи ця загорода — не блокпост, не якесь пустельне укріплення, яке не позначають на картах для цивільних, дослідників і туристів? Але чому тут, серед порожнечі, на нічийній землі, де не проходять навіть каравани? Ні, маячня якась. Який же це блокпост, це просто стіна, зависока, щоб бути чимось іншим, крім кордону. Він обмацав бетон зверху і знизу, притиснувся до нього вухом, але відчував лише бездоганно гладкий і холодний матеріал. Раптом його покинули всі сили. Будь-яка спонука іти далі, шукати шляхів повернення, поступилася глибокій втомі, болю в натруджених м’язах і жахливій спразі. Ліпше він пішов би в напрямку, який йому показував його супутник. Йому уявилося, що стіна починає його оточувати, він перечепився, упав, проїхавшись долонями вниз по стіні, і так і лишився перед нею колінкувати. Спустившись униз по стіні, його пальці намацали першу нерівність, перший шрам на її ідеальній гладіні. Він провів подряпиною згори вниз раз, удруге. Ніяка це не подряпина. Це напис, і різьбили бетон так само майстерно, як і шліфували, — не порівняти з необробленим різьбленням по тому валуну в лісі під дубом. Букви були вигравіювані з машинною точністю. Тіль обвів їх пальцями, і вони видалися йому зрозумілими; він знайшов кінець, знайшов початок і вимовив ці слова сам до себе, спершу тихо, тоді дещо голосніше, — і в нього опустилися руки: Володар світу.
Тіль прокинувся загорненим у кокон із флісових ковдр, коли четверо молодиків підняли його із заднього сидіння маленької вантажівки і переклали на ноші. Він не знав цих людей, у світлі ще низького вранішнього сонця він ледве розрізняв риси їхніх обгорілих облич, єдиним, що було йому знайомим і рідним, був дедалі ближчий голос Персефони. Одне речення. Одне запитання. Це справді він? Тіль знав, що це він. Він оговтався, і його погляд прояснів. До кінцівок поверталася міць, і він підніс ліву руку, помахавши невідь-куди і в усі напрямки одразу. Він розчув, як Персефона дякує його рятівникам, як запитує, де його знайшли; він залюбки відповів би на це сам, сказавши: біля стіни, що має чотири метри заввишки і стоїть посеред пустелі, — проте з його горла вирвався лише хрипкий кашель. Чоловіки не розуміли Персефониної мови. Вони тільки кивали, здогадуючись, що вона висловлює вдячність, тож їй довелося послати по тлумача. Поки вони чекали, робочі віднесли Тіля геть, геть від цієї розмови, до його намету, де про нього мали подбати Мінті й санітар. Д-р Тіль почувався безпомічним. Він дозволив зробити з собою те, що потрібно, і невдовзі провалився назад у м’яку млість. Між тим Персефона за допомогою перекладача спілкувалася з рятівниками; ті були помітно задоволені собою: їх так розхвалили, пригостили їжею, забезпечили водою, пивом, льодом. Вони усміхалися один одному й попивали з кухлів крижану воду. Поблизу стіни, яку вони разом із сотнею інших робітників звели за минулі тижні, — ось де вони натрапили на Тіля. Що це за стіна? Вона має сотню метрів завдовжки і завертає під прямим кутом ліворуч, ліворуч і потім іще раз ліворуч. Тобто велетенська квадратна площа, ґрунт під нею ущільнили й розрівняли бульдозерами та пресами. Навіщо така стіна, такий корпус? Вони не знали. Проте їм добре заплатили за роботу, і вони саме робили контрольну перевірку конструкції, перевіряючи, чи цемент не потріскався між сталевими розпорами і чи букви іноземної мови, — мови, якою говорить Персефона, — чітко прочитувані на кожному з боків фігури. Після цього вони вже лагодилися їхати караванною дорогою назад до Масуда, аж раптом, під’їхавши перевірити останню з чотирьох стін, де помітили цього дідуся, як вони його назвали, зомлілого під пекучим сонцем там, де стіна межує з гребенем дюни. Пощастило ще, що він не шубовснув усередину конструкції. Звідти він би ніколи сам не вибрався. У плані забудови не передбачені ворота. Персефона ще раз подякувала, низько й рвучко вклонившись. Відтак усі четверо посідали у вантажівку, махнули на прощання і поїхали з місця розкопок. Коли Персефона прийшла навідати Тіля, він уже спав. Санітар дав йому сильне снодійне та поставив крапельницю з соляним розчином. Завтра він знову встане на ноги, завірив він її, у нього немає ніяких тяжких ушкоджень, лише зневоднення і легкий шок. Яке полегшення, що Тіль знов біля неї. Мирно спить, майже всміхаючись і тихо хропучи, — майже невинний на вигляд. Усі суворість і жорсткість стерлися з його лиця, вона бачила тільки натхненне обличчя, з яким він раніше їй про щось розповідав, тож вона цмокнула його у спітніле чоло і наказала робочим повернутися на розкопки, ліпше відкопати з піску кам’яні брили, які вони виявили, та обережно перевірити, чи ті стабільні. Вона хотіла здивувати Тіля. Подарувати йому розкопану могилу, яку йому залишиться тільки відкрити, скинувши чи розтрощивши камінь. Коли вона виходила з намету, Тіль, здається, щось відсторонено пробурмотів уві сні, як він часто робив, коли про щось марив. Володар світу.