Він підіймає молоток у себе над головою, замахується, немов на лютого ворога, і щосили гатить ним по зубилу, що здригається у нього в руці. Лише за мить удару, за міліметр, його рука гальмує різкий рух, згинаючи зап’ясток. У сотню разів повільніший, молоток дзенькає об зубило — і все одно забиває його між кам’яних брил. Тіль висмикує металевий інструмент, як альпіністський льодоруб. Кам’яна крихта просипається і назовні, і всередину. Там порожнина! Усі назад! Брили зберігали рівновагу, тримаючись одна за одну і навіть за шар пилу, який Тіль щойно видалив зубилом. Усім відійти на край ями!
Поки перша брила впала, молотком орудував виключно д-р Тіль. І з останнім ударом молотка, котрий позбавив рівноваги брили, що чотири тисячі років спочивали одна на одній, земля під його ногами затрусилася, забуркотіла, як черево голодного велетня. Тіль хотів посунути камінь, над яким працював зубилом і молотком. Він закріпив у ньому купу гаків, а пропущену крізь них мотузку прив’язав до ковша екскаватора, щоб брила не завалилася в розкриту могилу. Проте хай як довго він простукував камінь і прислухався, його розрахунки і передовсім амбіції завадили йому усвідомити, яким непевним був баланс, у якому перебувала конструкція. Її зводили без настанови на вічність, вона була тут лише тимчасово і лише для того, щоб приховувати під собою смерть. Брилу зсунули. Екскаватор підняв її, проніс над головами; Тіль відступив, відчуваючи тремтіння під підошвами, спочатку він подумав, що це в нього трусяться слабкі коліна, аж раптом та брила, яка спиралася на вилучену і на якій стояв сам Тіль, завалилася вперед і шугнула з вибухом пилу в яму, в порожнину, прихопивши д-ра Тіля з собою.