Наприкінці тижня Персефона встановила проектор, спрямувавши його на стіну палатки, щоб підтримати фільмом дух робочих у таборі. Напередодні показу вона цілу ніч вмовляла Тіля на те, щоб це втілити. У фільмі йшлося про щасливе завершення однієї війни серед пустелі, це мало наснажити їх на наступні дні. Невдовзі третя яма була вже така глибока, що робочі в ній не бачили денного світла, а вечори ставали помітно холодніші. Хоча для чужинців повітря і досі було гарячим, сили тутешніх копачів розквітали в тіні поодиноких хмар. Робота вирувала, але й час квапив уперед. Археологи мали лише три тижні. Три скоробіжних тижні, двадцять один день, — ці дати промайнули в Тіля перед очима. Віяння нових ідей та пустельний вітер у спину болісно штовхали його до мети. А може, це лише біль у хребті? Тіль уже не знав, як це відрізнити.
Коли на календарі нарахувалися два тижні, а в ямі — майже три метри глибини, усі в таборі затамували подих. Ніхто не наважувався дихати. Це були нерозуміння, подив від того, що можна було б передбачити. Чоловіки та жінки покидали лопати. Водії вихилилися з кабін своїх екскаваторів. Охоронці перервали свої розмови. Помічники підвели погляди від своїх документів. Персефона побігла по радіопередавач, а Тіль вибалушив очі від шоку.
На горизонті, схоже, ще доволі далеко, зате заповнюючи собою все поле зору, рівномірно котячись до них під люте гримотіння, яке невдовзі перетвориться на гучний, отруйний шум, піднявся гірський хребет. Масивна газоподібна скеля, хмарова стіна з мільярдом маленьких поверхів, які накручувалися спіраллю, вирували, зливалися і, накопичуючи в цьому енергію, стриміли дедалі вище в небо. Підхльоснута західним вітром, до них наближалася хмарова фортеця — всепоглинний габуб, піщана буря. Він був не з тих бур, що доволі звичні в цій місцевості: це були не хвилі переметних пісків, чий приплив можна пересидіти в сховку, а по відпливі побачити спустошений, але ще впізнаваний табір. Їхня буря була чудовиськом, штормом із тисячі хвиль, нагромаджених одна на одну і покликаних зрівняти табір із землею та поховати все під свіжими дюнами, пожерши людей і тварин та наново закопавши знайдені кістки.
Люди кинулися панічно укріплювати намети, накривати місце розкопок брезентом із кілками, увіткнутими в землю, прив’язувати ящики та машини, посилати молитви в небо, а відтак ховатися в нашвидкуруч накриту яму. Спочатку Тіль послав робітників до наметів, та один із перекладачів заявив, що розкопаний отвір надасть їм набагато ліпший захист від лютування природи. У підземеллі, освітленому лише кількома шахтарськими лампами, вони присіли карачки: Тіль навпроти Персефони, решта дещо збоку, і затиснули вуха або прикрили долонею обличчя, щоб не вдихнути багато піску. Тут, під землею, панує спокій, якому незнайомі бурі зовнішнього світу. Хвилини тяглися повільно. Година здавалася нескінченною. Аж раптом почувся вигук. Робочий із гарним голосом, той, що любив їм співати, викрикнув: Когось бракує!
Скоцюрблені люди захвилювалися на безлічі мов, заозиралися, не наважуючись кинутися на порятунок, поки Персефона не знайшла в собі сили й волю підвестися. Дівчина видерлася драбиною різних осадових шарів і опинилася з щільно стуленими повіками сам на сам із піщаною бурею. Розлючений вітер ударив її і перекинув її на спину, зернини піску болюче врізалися в шкіру, здавалося, навіть під шкіру. Її пекло, волочило, смикало в різні боки, а вона повзла уперед. Персефона не тямила, що робить і що зможе зробити, але не зупиняла руху. Вона хотіла допомогти. Скоро їй здалося, що вона задихається, що пустеля здушила їй рота і носа; її схопили ззаду за руки, потягли за ноги назад до ями, та вона виверталася з їхньої хватки. Персефона була готова взяти на себе це рішення, це несвідомо прийняте рішення порятувати. Руки відпустили її, і вона пішла, гнана вітром у спину, вгору, вгору, вбік і вниз, раз у раз розплющуючи звужені очі на одну пекучу секунду, поки нарешті відшукала табір із поламаними наметами та зірваним брезентом і розпізнала за ті короткі миті, що переривали її сліпоту, чиюсь фігуру із закритим руками лицем. Ось вона, загублена жінка. Стоїть на колінах, із горла ллється крик. Мабуть, вона вже наковталася багато піску. Коли Персефона дісталася її і, обійнявши за плечі, спробувала зрушити з місця в примарне укриття намету від їдальні, у безпеку, жінка заборсалася. Я сліпа! Я сліпа! Я сліпа! Вона повторювала це під виття навколишнього світу. Я нічого не бачу.