Персефона не розуміла і, хитаючись, вхопила жінку за волосся і повалила на землю. Стиснула її руку і протягла на метр уперед. Замовкни і рухайся нарешті! Рухайся, закрий рота!
Так вони боролися між собою, посуваючись крок за кроком до намету, за яким цей шторм дрібних частинок нарешті поступився і дав їм змогу вдихнути. Тільки тепер Персефона почула, що жінка кричить, і побачила кров, яка стікала по її щоках, що їх жінка роздряпала нігтями. Я сліпа!
Вона сліпа! Персефона лишила жінку лежати і почвалала назовні, по пам’яті віднайшла свій намет і зоставлений у ньому супутниковий телефон та нарешті насмілилася розплющити повіки. Чому вона подалася сюди? Бо вона про дещо згадала. Дівчина пригадала падіння статуй, хитання стін, порохняву і зойки. Виття піщаної бурі в двигунах машин і себе в цівках крові, хвилястих, як блискавка, на шкірі. Що, як порятунок прибуде аж уночі? Що побачить уві сні ця жінка, яка залишилась сліпою в житті?
На тому кінці супутникового зв’язку рятувальна служба відповіла на її дзвінок відмовою. Ніхто не приїде. Не за такої бурі. Гелікоптери не можуть злетіти, а позашляховики загубляться в дорозі. Вона жбурнула телефон на стіл перед собою. Крізь щілину входу в намет вона бачила сліпу, яка підвелася, похитуючись, і спробувала навпомацки знову вийти у шторм зі свого прихистку, не відаючи про це. Лиш тепер нагорі дюни з’явилася інша фігура і поспішила до табору. Це був юнак, який розважав їх співами під радіомузику. Він біг до них, немовби буря йому не завада, навпростець до їдальні, пригнувся під ударами натяжних шнурів і схопив сліпу жінку в обійми. Він притиснув її до себе й поцілував у лоба. Він заговорив до неї, запевнив, що все буде добре, все скоро буде добре. Він заспівав їй на вухо. Персефона не відводила погляду. Ці обійми її розчулили. Чужинець пригортав сліпу і брехав їй, Персефона розуміла це, хоч і не могла чути.
Вона ще раз глибоко вдихнула й помчала назад до намету-їдальні, уклала чужинцеві в руку ключ від автомобіля, який узяла з Тілевого стола, і показала йому напрямок. Вона кивнула на позашляховик, яким вони приїхали сюди чотири тижні тому й на даху якого Тіль полюбляв спати; чоловік не зволікав ані секунди. Він поніс жінку на руках через шторм і поклав на заднє сидіння, запустив двигун і стрімко зник у невідомому напрямку. Вона вирішила переждати, поки вщухне габуб, у наметі, який, схоже, витримував пориви вітру, зіщулилася під столом і звернулася в німій молитві до Бога, в якого не вірила. Вона думала про Тіля, який на неї накричить, скаже їй, яка вона дурепа, що так ризикнула, і бажала осліпнути.
Ця пустеля намагалася її прогнати. Ліпше вона поїхала б із чужинцем і сліпою. Лише тепер вона збагнула, як втомилася від цього місця. За годину, самотньо загорнувшись у рушник, вона впала без тями біля радіопередавача і забула про це.
Пустельна буря була передвісником. Посланцем холодніших днів, яких у цю пору року в Сахарі не сподівалися. Проте габуб приніс разом із піщаними хмарами купчасті, від яких тепер, поки робочі звільняли намети від пустельного піску, чистили двигуни екскаваторів, відновлювали засипані й завалені ями, падали на землю острівці тіней. Д-р Тіль не говорив із Персефоною про її несподіваний самозабутній вчинок, він не бачив у цьому сенсу. Вона-бо й без нього знала, що він про це думає, і хоча він не дозволяв собі якихось коментарів, критики чи насмішки, ущипливий погляд, який він кинув на неї, знайшовши після шторму в наметі, скорченою під столом, не потребував слів. Він тільки допоміг їй зіп’ятися на ноги і кинув: «Ходімо. Робота не чекає».
Вона кивнула і вхопилася за його руку. Хоч якою мстивою була природа, розкопки від її люті майже не постраждали, і якщо чужинець дістався Масуда, що не становило, на думку Тіля, жодної проблеми, вони доволі легко відбулися. Вони повернулися до праці. З Масуда не було жодної звістки. Лінії зв’язку німували, та д-ру Тілю то було байдуже. Він переймався лише тим, щоб наздогнати втрачені й пропущені години роботи, і лагідна погода, що запанувала після пустельної бурі, тільки посилила його певність. Він уже уявив найгірші наслідки, а проте нічого такого не трапилося, хіба що в ямах лежав тепер пісок, якого стане на кілька вантажівок. Його навіть не занепокоїло, що Персефона не брала участі в очисних і відновлювальних роботах. Тіль, звичайно, помітив, що вона відучора задумана, приголомшена абощо, і вважав, що з його боку буде щедрим жестом лишити її саму. Робота не чекає.