Подалі звідси, подалі від Тіля і цього безумства, яке він ширить. Її кликала батьківщина, вона мусила зібрати воєдино те, що ще залишилося від світу, який так легковажно залишила позаду себе. Руїни садиби, руїни університету. Голос із радіопередавача належав її матері, натомість слова — ні. Вона розпитувала про свою доньку і серед схлипів не одразу втямила, що вже з нею розмовляє. Садиба була геть спустошена, поля випалені, усі мертві. Робочих із ферми забрало полум’я разом із полями, а місто стало їй зовсім чуже. Матері не вистачало слів для опису. Вертай додому! Таким був зміст розпачливих ридань і кульгавих заклинань. Що ти собі лишень думала?
Персефона не мала відповіді, вона й сама не розуміла, що тут забула. Поки вона була вдома, де летючі ескадрильї переслідували її у снах, то думала тільки про те, щоб утекти світ за очі, та тепер, і справді опинившись на краю світу, вона вже не пригадувала, що спонукало її до втечі. Це була не війна. Перемога завжди здавалася їй неминучою. Лише зараз вона збагнула, що її спонукою була обіцянка сенсу. Обіцянка собі вирушити в дорогу Ніким, подружкою Тіля і донькою держсекретарки, і повернутися додому Дослідницею; вона соромилася цих думок. Вона не змагалася з д-ром Тілем, вона розуміла його люту жагу до слави. Їдучи, вона й сама відчула її в собі. Та невже вона й справді мусила поїхати від матері у світ по той бік земної кулі, щоб довести собі, що вона й сама чогось варта? Вона була ладна повірити, що сама накликала винищувачів скинути бомби на садибу, поля, університет і її безтурботний сон. Мати більше не могла говорити й попросту ридала через радіопередавач, поки Персефона, більше нічого не питаючи, не сказала, що повертається до рідного краю. Вона мовчки пройшла через табір, сіла за кермо і покинула Тіля без будь-яких прощальних слів.
Позашляховик набирав дедалі більшу швидкість, кулею перелітав хребти дюн, м’яко підстрибував, спричиняв піщані лавини й уже зазіхав на наступну висоту, яку врешті з ревінням підкорював. Персефона відчувала, що в неї лишилося обмаль часу: невдовзі її турботи і розсудливість знову притлумлять ейфорію втечі, тож їй треба встигнути заїхати так далеко, що звідти вона вже не зможе звернути назад. Дійти до такої межі, за якою будь-яка нерішучість потягне за собою смерть від спраги. Вона дедалі сильніше затискала педаль газу, машина рвалася вперед. Пустеля смугами пролітала за бічним склом. Північ, казав навігаційний прилад. Північ, і вона їхала, їхала, їхала за його стрілкою, що вказувала північний напрямок, відтак зупинилася, різко вдаривши гальма, врізалася в ремені безпеки, які на мить збили їй дихання, а потім кинули назад на сидіння. Персефона сиділа, як паралізована. І витріщалася крізь піщану плівку на лобовому склі туди, де перед її очима вивищувалася пустельна стіна, на некрутий схил, біля підніжжя якого виднів якийсь насип, схожий за формою на людське тіло; як піщана фортеця на пляжі, цей насип омивався з усіх боків легенькими подувами вітру.
Виходячи з машини, Персефона вже знала, що тут закінчиться її поїздка. Вона наблизилася до піщаної скульптури і опустилася побіч неї, провела долонею по голові мерця, очистила його волосся від піску і перевернула тіло на спину. Рятівник так і не знайшов дороги в Масуд. Він не проїхав далі від неї, а загруз колесами на схилі й помер, розпачливо блукаючи пішки крізь шторм. Вона пішла туди, звідки він прийшов, і їй здавалося, що вона відчуває його сліди під своїми ступнями; за кількасот метрів вона завмерла перед потрощеною машиною, у якій сиділа сліпа жінка. Вона також уже не дихала, коли Персефона дотягнулася до її заднього сидіння через водійські двері. Щоками сліпої стікали налиплі на кров ручаї піску. Рот був широко роззявлений. Персефона закрила жінці повіки пучками пальців; дівчині здушило горло, і вона з викриком захряснула дверцята позашляховика. Вертаючись тепер своїми слідами, вона побігла назад по схилу, заточилася, перекотилася і впала горілиць біля рятівника. Там вона пробула якийсь час, лежачи на спині, як і тіло небіжчика поряд із нею, витріщалася на хмару, тінь від якої сунула над нею, та важко дихала від гострого болю в грудях. Ця пустеля нікого не відпускала добровільно. Не відпускала поодинці. Не відпускала, поки не надходив час. Дівчина мусила поїхати назад і допомогти Тілю відшукати те, чого він прагнув, а потім, коли він нарешті дасть їй піти, вона побачить, що лишилося від її батьківщини.