Д-р Тіль помітив відсутність Персефони лише під час обіду, не знайшовши її ані в наметі, ані в їдальні. Він лишив її в спокої на цілих три дні, і йому здавалося, що її годилося б уже залучити знов до роботи. Окрім робочих, йому потрібна була пара рук, яка знала, що робить, бо він відчував, що підступає дедалі ближче до чогось зримого. Коли з піску видобудуть перші уламки, перші обтесані валуни, замість лопати йому знадобиться щіточка, а позаяк двоє з його помічників досі займалися безкорисними кістками з попередньої ями, Тіль хотів нарешті перетягти Персефону на свій бік. Коли ж вона повернулася з півночі — позашляховик радше котився, ніж їхав — до табору, заглушила двигун і спробувала непомітно прослизнути до намету, він її перехопив. Він був насторожі, а також наказав вартовому на вершині своєї скелі не забувати про спостережливість, тож коли вона підібралася до табору ззаду, щоб її не зауважили, він поспішив навпростець через їдальню, щоб наздогнати дівчину, перш ніж вона сховається в своєму наметі. Де це вона була, спитав він її із докором та, не чекаючи на відповідь, повідомив їй, що вона йому зараз потрібна і що вона не має права покидати його самого під час розкопок. Урешті, допомагати йому — її безпосередній обов’язок, до того ж він вважає вкрай безвідповідальним їздити кудись без супроводу. Пустеля небезпечна. Він спізнав це на власному досвіді, і це його навчило.
Персефона лишалася безмовною. Вона нічого не розповіла про знайдені трупи і не збиралася втаємничувати в це Тіля. Най мертві лишаються там, де вони зараз. Вони належать пустелі, і Персефона більше не хотіла думати про них. Вона не сперечалася з Тілем, хоч їй і кортіло дати йому ляпас. Дівчина тільки кивала і бурмотіла, що їй шкода і вона хоче ненадовго прилягти. Уже за годину — скоро — вона приєднається до нього і допоможе.
Радіозв’язок відновили, гукнув Тіль їй услід. Може, нехай подзвонить додому. Це могло б піти їй на користь. Сам він зранку вже переговорив із університетом. Йому сказали, що війна йде успішно. Так, де-не-де трапляються бомбардування, але фронт просувається. Газети пишуть про великий прорив, який обіцяє перемогу. Можливо, коли вони повернуться додому, війна вже скінчиться, а тоді, знову ж, можливо, звернуть увагу на його, Тілеві, досягнення. Дослідник, який повернеться з перемогою — з власною, не військовою. Посланець надії на ліпші часи.
У небі годинами тримався загрозний туман. Дні після шторму приносили дедалі більше хмар із заходу, що нависали, густі, темніші, ніж раніше, у них над головами. Коли Персефона зникла в наметі, а Тіль, кинувши на неї презирливий погляд, подумки повернувся до короля і до свого майбутнього успіху, відсунувши набік свої роздратування та нерозуміння, найнижче з хмарних простирадл прорвалося, і з її розпоротого черева линув потоп. Це був водоспад, чиї краплі сплелися в розтріпану вітром завісу, що зірвалася з небесного вікна на розриту землю. На пустелю полив дощ. Важкі, мов град, краплини тарабанили по брезенту, повітря стало холодним, майже зимним. Робочі разом із Тілем шукали прихистку в наметі їдальні, натомість Персефона вийшла зі свого намету і, розчепіривши руки, насолоджувалася свіжою прохолодою невтомного дощу. Краплі вкривали її тіло другою шкірою і стікали їй у чоботи, збираючись в маленьке озеро біля її ніг. Персефона ступила в нього. Вона гоцала в калюжі, підстрибувала, бризкалася, як дитина. Десь далеко вода змивала легкий шар пустельного піску зі сліпої і її рятівника, який, озирнувшись на неї, втратив контроль над позашляховиком. Їх поховали. Непроглядний шлейф дощу накрив увесь видимий світ. Усе навколо потьмяніло й поблідло, вгрузаючи в сипкий пісок: екскаватори, вантажівки, позашляховики, намети. Пустеля заковтувала їх у себе. Д-р Тіль, не вагаючись, покинув безпечну їдальню, прочовгав розм’якшеним болотом і почав розгрібати вручну земну товщу, жбурляючи кавалки позад себе, безсило спостерігаючи, як розкопану яму заповнюють тонни мокрого піску і мутні потоки води. Греблі, встановлені тут, затримувати пісок від просипання в яму, були зламані та розтрощені. За спиною в Тіля ширяли примари, яких він не бачив уже багато тижнів; вони знову сміялися. Лише один дух поклав йому руку на плече, випустивши свій стосик паперів у струмок під Тілевими ногами, що плив, проорюючи собі канали; струмок підхопив аркушики, поніс за течією, закрутив і врешті втопив їх у собі, просотавши водою.