Одного дня в холодну весняну реальність, назад до д-ра Тіля, повернувся маленький стос нескріплених аркушів. Це спонукало його на кілька годин утриматися від спокусливого тепла віскі та рому. Зрошення пустелі. Чотирнадцять сторінок, між ними — довге темне пасмо. Від паперу ще розносилися ті, здавалося б, нескінченно давно почуті пахощі — аромат дзвіночків.
Тіль лишався побіля ліжка Персефони аж до вечора, хоч після їхнього квапливого обміну кількома репліками запала довга тиша. У нього не було напоготові виправдання, а вона, з полегшенням упевнившись, що Тіль не поранений, не знала, що йому сказати, та й сам він не казав майже нічого. Він запитав, як їй ідеться. Вона відповіла. Він запитував, вона відповідала. А потім замовкла. Вона не хотіла знати, як ідеться йому, зрештою, він і не відповів би, позаяк завжди ухилявся від прямої відповіді. На вулицю тим часом опустилася темінь. Пішов дощ, і сніг перетворився на крижану сльоту; у сутінках палати вже заледве-ледве вдавалося щось розгледіти. Тіль відвернув лице від Персефони і, взявши її руку в свою, провів великим пальцем по її кисті. Вона не висмикнула руки, але й ніяк не відгукнулася на ніжний доторк. Вони так і просиділи б до ночі й аж до наступного ранку серед мовчання та тіней: Тіль — неохочий, нездатний вибачитися, Персефона — ображена й так само вперта, неохоча пробачати, якби медсестра з люб’язним кивком не ввімкнула світло. За вікном марширував похоронний похід. Кільцевою дорогою проносили вкриті стягами труни. В’ючись, мов дощовий черв’як, розрізаний навпіл широким перехрестям, скорботний марш прямував до передмістя. Там хоронили дітей. Персефона спостерігала зі свого ліжка за людьми в жалобі, марно намагаючись роздивитися обличчя під чорними капелюхами: риси їхні були приховані, як і в Тіля, який розвернувся до неї спиною і підвівся, щойно слабка лампочка спалахнула над його головою. Урешті поминальна хода щезла з її поля зору, і вона забула про війну. Тепер від війни не лишилося видимого сліду — тільки відгомін болю в нозі нагадував про те, що Персефона була однією з її перших жертв. Що та війна супроти її злості та скривдженості, що та війна супроти безнадії мовчання між людьми. Вона забула про війну. Труни зникли. Черв’як у землі. Ще на порозі палати Тіль затис, зім’явши між пальців, роботу дівчини й був готовий простягти пустелю між собою та Персефоною, однак, завваживши полегшення на її лиці й ваготу звинувачення в її оці — інше око було закрите заплямованою марлею, — поклав стос паперів на стіл біля ліжка, замаскувавши під якоюсь газетою. У його уяві це було простіше: він зачепив би потрібну тему, сподіваючись — дещо примарна надія, та все ж — оминути розмову про власну провину. Робота здиміла, щезла з простору, з часу, стала невидимою, похованою під ранковою газетою, випала з теперішнього назад у колишнє, у день, коли не було дощу.
Вона гарна. Дуже добре зроблена. Попрацюй трохи над формою та добором слів, і можеш сміливо здавати. І передивися цитати: треба правильно зазначати джерела, які наводиш. Загалом я подивований. Так він висловився колись — тоді, коли вони зустрілися. Це те пустослів’я, яке можна з певністю застосувати до будь-якої роботи, гаразд її не прочитавши. У трамваї по дорозі до університету він зіщулився в останньому ряду сидінь, заколисаний теплом, що віяло йому в обличчя з вентиляційних отворів, у напівсні, надто захмелений після злісної й бурхливої ночі, щоб щось читати. Він так чи так збирався лише прогортати роботу, але, не здужавши навіть цього, вимушений був тепер імпровізувати, опинившись в обід у кав’ярні на розі навпроти свого інституту, де на нього вже чекала Персефона з філіжанкою кави та круасаном. Вона поспіхом проковтнула напій і підскочила, коли він увійшов. Він з’явився на кілька хвилин раніше, ніж домовлено, і вродлива студентка витріщилася на нього так, немов він її за чимось заскочив. Тіль почервонів. Йому це полестило. До студентів він був байдужий, так само й вони до нього, проте ця дівчина в зеленій сукні, надто легкій для цієї пори року, здавалося, ним захоплюється чи принаймні його шанує. Він нашвидку покінчив із напученнями. Зроби, як я тобі раджу, і реферат значно поліпшиться. Ще не допивши чаю, Тіль уже скерував розмову до особистого. Звідки вона родом? Який рік навчання? Чого хоче досягти в археології? Після різних «як» і «чому» виявилося, що вона відвідувала його вступний курс два роки тому й відтоді прагнула обговорити з ним свої ідеї. Тілеві історії про великі розкопки та його сенсаційну знахідку надзвичайно її зацікавили, і вона рада, що йому справді подобається її робота. Тіль хутчій змінив тему, адже не пригадував навіть заголовку її дослідження, і засипав її безкінечними історіями й анекдотами, почав розводитися про свої відкриття, свої знахідки, свої теорії, а Персефона — нарешті він дізнався, як її звати, — слухала, дивлячись на нього уважними очима, карими, темними, він це помітив, надто, аж дивно темними порівняно з волоссям, слухала, мовчала й дозволяла йому говорити. Тож він балакав далі, бо його не переривали, аж поки вона позирнула на свій годинник, не підстрибнула з вибаченням — час летить так швидко — і не поспішила з кав’ярні, щоби вчасно потрапити на свій семінар.