Віднині король панував над мертвими у світі — над остаточно мертвими. Вони були тим, чим були, і не мінялися. Усе завмерло в застої, і він не знав, куди від цього подітися. Вони ж постійно множилися. Мертві падали в підземне царство на море чужих кісток, і король втратив лік тисячам блідих тіл. Багатьох він загнав у це царство сам. Небіжчики мовчали. Вони з ним не говорили, тож ними легко було правити. Жодного слова незгоди. Тільки молебні жести того, хто сюди падав, або смертного, який прийшов просити про волю для чиєїсь душі. Королю бракувало життя, бракувало міста з глибокими ровами й білим мармуром стін. Можливо, бракувало великої війни. Він тужив за старими часами своєї величі тоді, коли їй іще було куди розростися, проте його держави вже не існувало — і його так само. Він підвівся зі свого чорного трону і рушив крутими, дико закрученими сходами нагору, назад до світла. Корячись закону, який панував навіть над ним, він зачерпнув води з тихоплинної річки, що мляво текла на дні звивистої ущелини, і покинув царство мертвих, вийшов у тепло майже втраченого сонця і сплюнув отруту забуття на пісок собі під ноги: він ніколи не ковтав воду з мертвої річки. Він хотів пам’ятати про свої великі плани, з якими був не готовий прощатися. Та все ж утратив чимало спогадів. Забуття, що потроху в’їдалося йому в кров через слину, ширилося його венами і досягало голови. Він забув своє ім’я. Він забув, звідки прийшов і ким колись був. Його життя по піщинці розвіював вітер, але щось іще залишалося: він іще знав, що був владарем над іншими, що мусить володарювати. Він іще знав, що колись його увінчали короною, якої в нього тепер не було. Решту своєї пам’яті він виплюнув разом із водою в пісок, і коли він рушив далі поневірятися дюнами, після нього в пустелі постала оаза, підживлена його викраденими знаннями. Біля цієї оази знову розрослося місто і постало озеро з вологи, принесеної з підземного царства. Тисячі людей оселилися на березі і їли плоди, що вистигали на пальмах. Вони пили озерну воду й невдовзі відкрили, що всі вони були колись королями. За сотню років озеро зникло, всотане пустелею, а королі розбрелися по світу.
IX
На ранок після зливи дюни лежали мовби залиті цементом. Піщаний ландшафт, що жив у неперервному русі, змертвіло застигнув. Ніяких передувних пісків, ніяких піщаних лавин, жодного вітерцю, тільки мляво обвислі купчасті хмари і крихка поверхня, що тріскалася під кроками робітників. Чвакання лопат, які намагалися розрухати важкий ґрунт. Два екскаватори наполовину загрузли в багнюці. Більшість наметів стояли у воді. Дощ просочився всередину крізь щільний, промоклий брезент і так там і лишився. Позашляховики довелося відкопати і викотити на широкі дошки, щоб вони виїхали з піску. Вантажівки, наповнені до краю і схожі на плавальні басейни, довелося спорожнити, і з них вилилися цілі озера води, яку дуже неохоче всотувала земля. Сонце так жодного разу й не визирнуло до них. Жодної надії на те, що вода швидко випарується з глибоко розм’якшеного ґрунту. Усі займалися ремонтом табору і їдальні. Лише Тіль самотньо присів біля розкопок і розчаровано працював, намагаючись вивільнити засипані ями. Він раз у раз бігав за закам’янілий піщаний хребет покликати робочих на допомогу, проте його ніхто не слухав, і він мусив вертатися назад до своєї жалюгідної трясовини і довбати її лопатою. Персефона також працювала, але не з Тілем, а з помічниками, які всіляко намагалися порятувати те, що могли, з кісток і проб на інших розкопках. Озброєні щіточками, вони очищували знахідки й пакували їх у пластикові пакети, готували проби до пересилки. Так минав перший день після потопу, час від часу з неба мрячив легенький дощ, який Тіль зустрічав лютими криками і прокльонами; за дюною, у таборі, зачувши їхнє відлуння, копачі щоразу здригалися. А потім сміялися. Навіть це не спонукало їх мчати Тілю на допомогу. Робочі не розуміли, навіщо їм далі копати, ритися в тих самих окопах, у тих самих ямах, якщо в них навіть не було сухого місця для спочинку. У своїй одностайності вони були непідвладні наказам.
Надвечір, коли всі, як завше, прикипіли до радіо задля новин про зміни на лінії фронту — попереджувальні постріли давно вже зробилися прицільними — та музики, якій більше ніхто не підспівував, Персефона знайшла Тіля у польовому ліжку, нерухомого, апатичного. Він плакав. Вона завважила сліди сліз на його щоках і почервонілі очі, сіла поряд, поклала йому руку на плече й помовчала з ним. Він не хотів говорити, бо не міг дібрати слів для несправедливості, яку відчував. Які ще перепони чигають на його шляху? Чи готуватися йому до наступної бурі або, може, ще однієї зливи, неприродних ані для цього місця, ані для цієї пори? Це не мало сенсу. Нічого не мало сенсу, якщо робочі збиралися проґавити ще один день розкопок, дбаючи лише про те, щоб їм було зручніше спати. На дні наметів досі стояла вода завглибшки з палець. Тілю було байдуже, де спати. Нехай усе буде сире, колись саме випарується. Час просипався йому крізь пальці. Лишалося тільки півтора тижні на те, щоб почати розкопки з нуля. Його саботували, і якщо це не робітники і не Персефона, то якась вища сила, якийсь заслужено знехтуваний Бог, що втягнув його в свої ігри.